Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 9

Крутояр задумливо провів пальцем по вусах:

— Сумна історія… Американські авіакомпанії роблять на цьому бізнес. Можливо, людина вже загинула, але бізнес гарантований…

Сундстрем з надією повернувся обличчям до професора.

— Я хочу вірити, що ви згодні з моєю пропозицією.

Крутояр взяв професора за руку й на знак згоди міцно потиснув її. Більше він нічого не сказав.

— Дякую, колего! — тихим голосом промовив Сундстрем.

— В дорогу! Літак о п'ятій вечора!

Професор стоїть на порозі, бадьорий, усміхнений. Біла шовкова сорочка на ньому розстебнута.

З бічних дверей, що ведуть до ванної кімнати, вилітає Самсонов, в самих трусах, мокрий і збуджений.

— Per aspera ad astra! Через труднощі до зірок, до великих зірок, як казали стародавні римляни, — вигукує Іллюша.

Швидкі приготування, остання перевірка потрібних речей, останні листи на батьківщину і — в дорогу.

Таксі мчить мандрівників в аеропорт. Місто тропічної розкоші лишається позаду. Десь далеко за високими хмарочосами голубіє море, раз по раз вихоплюючись між кам'яним громаддям будівель.

— Два дні тому я знову бачив її, — впівголоса звертається професор до Бунча. Той сидить поряд із Крутояром на задньому сидінні машини й куняє.

— Її? Креолку?..

— Так, сеньйору Ернестіну. Вона стояла на Авеніда-ді-Майя з якимось красивим молодим кабальєро, і коли я вклонився їй — відвернулася. Вдала, ніби не знає мене. Дивно. Можливо, вона не хоче ускладнювати нашу справу. Як ви гадаєте, колего?

Бунч мовчить. Але в його мовчанні вчувається затята впертість і невдоволення.

— Вона відвернулась, — продовжує замріяно Крутояр, — але мені здалося, що в її очах промайнула радість, її очі привітались до мене. Тільки її очі.

— Ет, припиніть сентименти! — гарячково проказав Бунч. — Я думаю про очі вашої дружини, яка не пробачить нам цієї подорожі. Нащо ми взяли з собою хлопця? Ви ризикуєте, ви дуже ризикуєте.

— Цс-с-с! Мовчіть!

— Гаразд, я буду мовчати, тільки знайте: за долю Олеся я більше не відповідаю.

— За долю Олеся ми відповідаємо всі разом, колего, — шепоче йому на вухо професор і кладе на коліно свою важку долоню.

Він виходить першим із машини й повертається обличчям на схід — далека блакитна смужка леліє на обрії.

— Там море, — промовляє він тихо й урочисто. Але всі — і Олесь, і Самсонов, і навіть буркотливий Бунч читають у його зажурених очах інше: там, далеко-далеко, мила серцю Батьківщина. Вона чекає на них, вірить їм. Вона стежитиме за кожним їхнім кроком, щоб у тяжку хвилину простягнути їм свою надійну руку допомоги.

«ГОЛІАФ» ІДЕ ПО ОРІНОКО

Маленьке суденце «Голіаф», долаючи течію, вперто просувалося до верхів'я Оріноко, його дерев'яний корпус дрижав, скрипів, розгойдувався, і хвилинами здавалося, що він ось-ось не витримає і розсиплеться по жовтих хвилях ріки, мов іграшковий кораблик, змайстрований невправною дитячою рукою.

Зрідка «Голіафові» траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індійські піроги.