Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 39

Юрій Бедзик

— Гляньте, сеньйори. Хай захистить мене свята діва Аточська — вийшов я на ніс, коли це щось як шарахне на тій клятій «Віргінії», і дим з трюму. Гей, Сільвестер! Швидше відчалюй!

З «Віргінії» й справді валив дим. Очевидно, в трюмі корабля шаленіла пожежа.

Страх наддав Пабло рішучості. Він прожогом кинувся в рубку й наліг на стерно.

Дощ розсіював дим, шматував його, притискав до води. Зрідка руді пасма напливали на «Голіаф», і тоді здавалося, що пожежа вже перекинулась на його палубу.

Фернандо стояв біля правого борту й забирав трос.

Повільно, заднім ходом «Голіаф» відпливав на середину річки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну ніч, кораблі розлучались навіки. Поволі зменшувалась у розмірах «Віргінія». Димові стяги над нею танули за густим серпанком дощу.

Коельо вирушив на батьківщину. І раптом ця страхітлива ніч…

Ніби крізь сон Тумаяуа чує голос доброго чужинця: «Будь мужнім, Тумаяуа!»

На кормі стояв Тумаяуа і плакав, йому було жаль убитого сеньйора, жаль старенької «Віргінії».

— Заспокойся, хлопче! — сказав йому підбадьорливо Крутояр. — Слізьми біді не зарадиш.

Індієць звів на професора очі й кволо посміхнувся. Він згадав іншу людину, йому навіть здалося, ніби він почув далекий голос: «Не лякайся, Тумаяуа, йди разом із моїм сином. Орнандо буде твоїм вірним другом. Пам'ятайте про свою землю, про своїх братів, про свою батьківщину!» Два роки тому доктор Каріоко Коельо, батько молодого сеньйора Орнандо, проводжав їх на корабель, який відпливав у Бразілію. За кордоном посланці мали зв'язатися з добрими людьми, що готували звільнення республіки від жорстокого тирана Батіса. В Бразілії вони зустріли сестру Орнандо — сеньйору Ернестіну Коельо. Тумаяуа залишився при ній як охоронець і помічник, оскільки його молодому другові Орнандо довелось негайно повернутися додому з невідкладним і важливим дорученням. Пробувши близько двох років у Бразілії, Тумаяуа разом із сеньйорою

ГАНКАУР КАРАЄ СВОГО СИНА

Двадцять шість одинарних і одинадцять попарно з'єднаних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока. Індійці племені апіака сиділи на днищах, тримаючи в руках луки й списи, і чекали свого вождя,

Сонце вже хилилось до обрію, але було парко й задушливо. Густий ліс дихав спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.

Люди апіака були невисокого зросту, з широкими приплюснутими носами, з ледь розкосими очима. Суворе обличчя кожного воїна спотворювали пера, ввіткнуті в ніздрі носа.

— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.

Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.

І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:

— Ганкаур! Ганкаур!

Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем опахало з пальмого листя.