Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 37

— Я йому розв'язав ноги, а то він не міг іти, — сказав Пабло.

— Розв'яжіть йому руки. Де ви його знайшли?

Пабло розповів, що індієць лежав в одному з темних закутків трюму і Фернандо випадково зачепився за нього ногою.

— Як ви гадаєте, хто він? — запитав професор.

Пабло розвів руками, його рот скривився в презирливій гримасі. Звідки йому знати, що це за нехрист? Погане індійське кошеня!

Та індієць, раптом підкинувши голову, вигукнув іспанською мовою:

— Я не робив вам поганого. Я добрий індієць племені тауліпанг. — Він стояв з високо закинутою назад головою і зневажливим поглядом дивився на присутніх.

— Як тебе звати, хлопче? — спитав його доброзичливим тоном Крутояр.

— Я не можу сказати вам імені, сеньйор, — відповів індієць, не міняючи своєї гордовитої пози.

Олесь сіпнув за рукав Бунча.

— Ну й смішно ж він говорить… Справжній індієць. Дикун?

— Ні, Олесю, народ тауліпанг — напівцивілізований, — пояснив Бунч, з неприхованим захопленням роздивляючись молодого індійця.

Юнак, очевидно, збагнув, що потрапив до людей, які не бажають йому нічого поганого, і трохи заспокоївся. Крутояр говорив із ним по-батьківськи спокійно, розважливо, привітно посміхаючись у свої пишні вуса. Олесь стояв перед ним і з захопленням ловив кожне слово.

Індієць, певно, не позбавлений тонкого природнього розуму й відчуття гумору, зрештою не втримавсь і скупо посміхнувся. Великі зуби блиснули мов перламутрові, його насторожене лице враз проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.

— Ви не вб'єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на «Віргінію». — Там сеньйора… Убита сеньйора.

— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.

— Де сеньйора?

— Вона лежить у каюті. її поранили, вона спить.

— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли н сеньйора Джіордані.

Індієць потягнувся рукою до професора. Він хотів шати всю правду. Що сталося з сеньйором?

— Його вбили.

Індієць недовірливо глянув на професора. Якось раптово замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, стояв байдужий і чужий.

В цю мить знову почалася злива.

Індієць підняв голову і, немов буревісник, що вітає грозу, з кволою усмішкою глянув на завихрене чорними бурунами хмар небо. Він був гарний, як сама буря, як дикі тропіки, що подарували йому життя й освятили кожен його крок.

Тоді Олесь, підкоряючись почуттю захоплення, взяв індійця з дитячою безпосередністю за руку і сказав:

— Ходім, тауліпанг, я дам тобі їсти.

Сердечність Олеся, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індійцем і українським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.

— Я не тауліпанг. Мої люди тауліпанг, — сказав він, простуючи за Олесем.

Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індієць, мов голодне вовченя, вп'явся зубами в маніоковий хлібець.

— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.

Блискавиці кресали небо, і на темне обличчя індійця падали сині відблиски.