Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 29

Обличчя мулата раптом подобрішало. Товсті його губи скривилися в привітливій посмішці. Він з батьківським докором похитав головою і пробурмотів, ніби сам до себе:

— Дурне кошеня! Ви гадаєте, сеньйор, вони самі полізли до нас на корабель? Тут хтось доклав свою руку.

Він посуворішав, нахилив голову і неквапом попрямував до моторного відділу.

Бранець збагнув, що смерть поминула його. Перед ним стояв його рятівник, худорлявий, розгублений юнак, з ніяковою посмішкою на блідих вустах.

Індієць, пересилюючи біль в усьому тілі, сперся на лікоть. Густе, з синюватим воронячим відблиском волосся спадало йому на чоло. І від того його очі немов ховались під темним дашком. В його душі піднялась тепла хвиля вдячності. Він хотів підвестись, але йому не стало на це сил.

Тоді Олесь підхопив його за плечі.

— Вставай! Вставай!

Індієць кволо підвівся, простягнув поперед себе праву руку і поклав її Олесеві на плече.

— Білолиций брат, — прошепотів він, через силу згадуючи іспанські слова- Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе. Син Ганкаура не вбивати тебе.

Він раптом доторкнувся до своїх грудей, провів долонею по шиї і швидким рухом зірвав із себе важке намисто з іклів ягуара.

— Син Ганкаура дарувати своєму білолицьому братові. — Він простягнув талісман Олесеві, потім підняв догори обидві руки, щось швидко пробурмотів і, обережно задкуючи, ніби боячись цим образити Олеся, посунувся до борту.

— Ау тен! — закричав він раптом у веселому захваті: його чорні очі спалахнули вогнем, і він, ще раз звівши догори руки, стрибнув у воду.

Олесь завмер біля борту. «Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе». Він зрозумів, хто врятував йому життя. Але ріка загубить його. Нащо він стрибнув у воду? Нещасний дикун!

На правій долоні в Олеся лежало важке блискуче намисто.

ПОКИНУТИЙ КОРАБЕЛЬ

Неприступні береги, ледь зримі в нічному мороці, мовчазно пропливали мимо. Обминаючи нуртовиння, кораблик ішов попід самою стіною тропічного лісу.

Заворожений таємничістю ночі, Олесь спинився біля борту. Велетенські дерева, що скидалися на страхітливих велетнів, простягали над водою віти. Хвилинами здавалось, що суденце ось-ось зачепиться об них бортом. Але старий Пабло вміло тримав у руках штурвал. «Голіаф» із незвичайною вправністю обминав затоплені корчі й невеликі обплетені ліанами острівці.

Під тентом чулись тривожні голоси.

— Що далі робити — не знаю, — говорив професор.

— Ото ж воно й є, — підтакував Бунч, з кректінням вмощуючись у своєму гамаку. — Хіба ж я вам не казав… Хіба ж я не попереджав…

Його обірвав Самсонов, йому особисто справа зовсім не уявлялась такою загрозливою.

— Друзі мої, ви забуваєте, що ми — представники іноземної держави, користуємось правом недоторканності, — заговорив він рішуче. — Ви гадаєте, уряд генерала Батіса не розуміє цього?

Але професор, здавалось, був настроєний набагато песимістичніше, ніж раніше. Осяяний кволим світлом ліхтаря, він схилив на груди голову і, підперши підборіддя рукою, промовив:

— Попали в саме пекло. У мене є підозра, що ці дикуни давненько чекали на нас. Ви пам'ятаєте, як нас зустрічали на нижньому Оріноко? Мені й зараз пригадується сніданок в Сьюдад-Боліварі у мера. Оті індички, солоні сливи, вази з бананами. Що й казати — розкішний банкет. А скільки красивих слів говорилось на нашу адресу! Водили по всьому місту, підносили подарунки. Не ображайте, мовляв, нас. Ми до вас по-доброму, і ви до нас по-лагідному. Думали, що ми на тому банкеті й спинимось. Коли ж ми полізли в самий центр їхнього тропічного району, в оце богом прокляте верхнє Оріноко, у них жижки затрусилися від злості. А тут ще затівається якась колотнеча. Тому я й кажу: треба дивитись. Уважно дивитись, щоб не зазнати долі Ван-Саунгейнлера.