Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 22

— Який же це засіб? — іронічно перепитав його Гонсало.

— Звольте вислухати мене, ваша світлість, — не підвищуючи голосу, мовив Орельяно. — Загонові загрожує неминуча смерть. Смерть від голоду, смерть від хижих звірів, смерть від тропічної лихоманки. Солдати переконані, що їх ведуть на загибель. Якщо ми не дістанемо продовольства, нам не повернутись живими в Кіто.

Гонсало скочив із постелі, підбіг до молодого офіцера і схопив його за груди. Його обличчя перекосилось од люті.

— Ви прийшли глузувати з мене, негіднику? — закричав він в безтямі. — Де ми дістанемо продовольство? Хто покаже нам дорогу?

— Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях. — Орельяно зміряв розгубленого командира відверто глузливим поглядом і твердо заговорив далі: — Загін повинен лишитись у таборі, бо дальше його просування означатиме смерть. Ви дасте мені людей, і я спущуся по річці Напо до її гирла. Я певен, що натраплю на багаті селища з запасами продовольства. Дозвольте мені вирушити в дорогу, ваша світлість.

Гонсало безнадійно махнув рукою. Може, й справді цей відчайдушно сміливий юнак принесе порятунок загонові?

Він підняв голову й кілька хвилин допитливо дививсь у вічі молодому офіцерові. Потім вийняв свою шпагу.

— Візьміть мою шпагу, Франсіско де Орельяно, — промовив урочисто. — Хай вона принесе вам щастя. Ми чекатимемо вас у цьому таборі.

Орельяно поцілував лезо шпаги. Він був готовий до найсміливішого вчинку.

— Прощайте, ваша світлість! — сказав він, низько схиляючи голову перед своїм безрозсудливим командиром. — Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя і честь іспанської зброї.

Два дні солдати майстрували корабель для невеликого загону Орельяно. На третій день п'ятдесят чоловік, на чолі з юним командиром, відчалили од табору.

Минали дні. Гонсало з нетерпінням ждав повернення сміливого розвідника. Тропічна задуха змінилась тропічними зливами. Ріка вийшла з берегів і затопила табір. Довелось перенести укріплення в глиб лісу. Солдати доїдали останні шматки сушеної яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич. Ліс неохоче віддавав свої скарби виснаженим, доведеним до відчаю людям.

Орельяно не повертався. Минуло п'ять місяців, але від нього не було жодної звістки. Охоплений відчаєм, Гонсало цілими годинами просиджував у своєму наметі.

Нарешті він наказав кинути напризволяще поранених і повертати назад, через Анди. Панічний жах зовсім позбавив його розуму. Запінений, лютий, він крокував попереду свого загону без шолома, в брудній сорочці, спираючись на короткого меча, що правив йому за палицю.

Дорога через Анди була жахливою. Доводилося йти під зливами й громовицями, пробиратись по сковзких брилах, перелазити по натягнутих вірьовках через бездонні провалля. Виснажені до краю солдати проклинали свого командира.

Так поступово весь загін поліг трупом на тяжкій дорозі він Анд до Кіто. Лише дев'ять чоловік, очолених напівочманілим Гонсало, дев'ять страхітливих примар одного ранку ввійшли до міста. Це все, що залишилось од грізної армії, від грандіозного задуму, здійсненням якого безрозсудний гідальго сподівався вразити світ. Богопротивна жадоба й негідне християнської душі марнолюбство зазнали справедливого покарання…»