Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 24

Касік подумав і відповів:

— Я чув від одного нашого воїна, що люди Маноа — жорстокі й підступні. Зачекай, зараз я покличу його. Він уже старий і не виходить із своєї хижі.

Привели старого індійця. Він ледве переставляв ноги, але обличчя мав хитре й розумне.

Вислухавши запитання Орельяно, індієць попросив винагороди. Взяв подарунки й тільки тоді почав свою розповідь:

— Люди Маноа живуть на Чорній річці, яка впадає у нашу Велику ріку. Вони нікого не пускають у свої вігвами. Вони охороняють свої скарби і своїх жінок. Коли я був молодим воїном, то випадково попав на їхнє свято. Там я дізнався, що вище їхніх селищ живуть невідомі люди, ще жорстокіші й підступніші за індійців Маноа. їхні вігвами розташовані навколо високої гори, де мешкають добрі духи. Один раз на рік, коли над їхньою землею випадає перший великий дощ, касік їхнього племені разом із своїми воїнами вилазить на ту гору і на радість добрим духам запалює вогонь. Ніхто, крім нього, його синів і синів його синів, не знає дороги на вершину гори. Щоб вибратись на неї, треба передусім проплисти по маленькій річці, яка протікає під Синьою скелею. З річки можна потрапити в печеру, з печери — у вузький прохід. Далі починається стежка, і тією стежкою можна видертись на вершину…»

— З річки — в печеру, з печери — у вузький прохід, далі стежка, — заплющивши очі замріяно повторив Олесь.

— Ти що, мариш? — посміхнувся Самсонов. — Читай! Куди вони там попливуть далі.

— Дивіться, як його взяло! — кивнув професор. І раптом тінь якоїсь здогадки промайнула на його обличчі. Він нахмурив брови. — Невже це та гора?

Олесь розплющив очі. Батько дивився повз нього, серйозний, зосереджений.

Ліхтар під тентом скупо освітлював обличчя присутніх. Комашня густим роєм кружляла навколо скла. Від легких поштовхів ліхтар погойдувався, і на білій стіні капітанської рубки сновигали чудернацькі тіні.

— Ай справді, — нерішуче мовив Олесь. — Гора Комо?!

В професорових очах спалахнули веселі іскорки. Важка батькова рука лягла синові на коліно.

— Можливо, ти маєш рацію. Самсонов весело сплеснув руками.

— Невже це правда, професоре? Ану, дай сюди книгу, Телесику.

Книга пішла по руках. Перегортали жовті, неначе пергаментні, сторінки, розглядали дивні з закарлюками іспанські букви.

— Дивіться, карта! — вигукнув раптом Бунч.

Карта рясніла безліччю всіляких позначок, стрілок, кружечків.

Олесь почав розбирати окремі написи. То були назви маленьких річок, порогів, гірських перевалів, усе незнайомі й чужі, навіть для добре обізнаного в географічних премудростях Іллюші Самсонова.

— А оце що? — допитувався Іллюша, тицяючи пальцем то в той, то в інший напис. — Ну, а це? Ось, ось, читай краще. Як ти кажеш? Ні, не знаю. А тепер прочитай мені тут: Ріу-Негро?

Професор подався всім тілом уперед.

— Де Ріу-Негро?

Знайшли Ріу-Негро. Олесів палець поповз по чорній лінії, віддаляючись од могутньої Амазонки. Нарешті ріка круто пішла праворуч і враз…