Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 119

Юрій Бедзик

Тепер вони блукали по сельві без їжі й води, сповнені страху й відчаю. Сельва вражала темнотою, загрозливим сичанням, скиглінням, надривним виттям…

Злий дух Курукіра йшов нечутною ходою за двома нерозсудливими мандрівниками і жахав їх своїм демонічним сміхом. Он тріснула гілка під його ногою. Он зашамотіло під його подихом листя у високій кроні. По всьому тілу молодого індійця розлилася терпка млость. Він тремтів, мов у пропасниці. Олесь міцно тримався за його руку і мовчки ковтав сльози. Він не усвідомлював усієї складності ситуації, йому було просто страшно.

Він боявся ночі й безконечних нетрів, боявся, не дивлячись на те, що поруч ішов мужній Тумаяуа, який знав ліс і вмів розмовляти всіма його мовами. Він умів гарчати, як пантера, тоненько пищати, як інамбу, задихатись, як кайман у болоті, плакати, як сова в темному дуплі… Невже Тумаяуа не виведе його до людей? Зрештою, краще проблукати ніч у цьому пустельному лісі, аніж потрапити до рук отих бандитів, що вдерлися на подвір'я ранчо?

Раптом індієць упав на землю і забелькотів: — Прости мене, всемогутній дух Курукіра! Я, нікчемний Тумаяуа, син касіка племені тауліпанг Палехо, кинув тобі виклик. Не вбивай мене! Не забирай мого серця. Я обіцяю віддячити тобі. Якщо ти випустиш нас із цього лісу, о, гордий дух Курукіра, я принесу тобі в дар шість шкур пуми і двох оленів. Пожалій мене і пожалій мого юного друга!

Потім він підвівся і сторожко озирнувся на всі боки.

— Ходім, Олесю! — промовив неголосно. — Курукіра почув мої слова. Ходім швидше, він не зачепить нас.

Сповнені дитячої віри в швидкий порятунок, вони просувалися далі. Юнаки розмовляли про різні речі, далекі й сторонні. За балачкою вони забували і ліс, і свою самотність, і небезпеку. Тумаяуа дізнався, що за великим морем, про яке він вже не раз чув од свого друга Орнандо, є далека країна білих людей, що там зовсім немає чорних індійців, немає сельви і таких поганих комісарів, як Чорний Себастьян. У тій країні, дізнався Тумаяуа, немає бідних пеонів, а є тільки багаті й щасливі пеони, і всі вони працюють на своїй вільній землі, мають свою худобу, свої великі світлі будинки… Тумаяуа слухав розповідь про сонячні палаци, про школи, де вчаться друзі Олеся, і зрідка пирскав сміхом.

Чудний цей Олеау! Невже він гадає, що Тумаяуа зовсім дурень і повірить у його казки? Може, й справді на його батьківщині живеться краще. Може, їхнього Чорного Себастьяна вбили добрі креоли. Але все інше — то чистісінька вигадка. Ну та хай говорить — так їм веселіше йти.