Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 115

Крутояр заплющив очі. Думки в його голові затуманились. Теплий вітерець повіяв йому в обличчя.

«Втомився я», — подумав професор і розплющив очі.

В ту ж мить він побачив, як Тумаяуа, виставивши вперед рушницю, швидко пішов у морок.

«ХАЙ УМРЕ ТИРАН!»

Нелегко пробиратися через сельву великому загонові. Та уявіть собі на мить долю трьох сміливців, які зважились кинути виклик жорстоким нетрям. Вони йдуть безкрайнім зеленим океаном, кожної хвилини сподіваючись нападу, кожної миті готові до двобою не на життя, а на смерть. Вони йдуть, втративши лік часу, обминаючи грузькі болота, колючі непролазні чагарі.

Орнандо та брати Россаріо пробиралися сельвою до селища Курумба, де сподівались зустріти таємничого посланця від закордонного центру. їхні мандри затягнулись. У селищі тауліпанг вони дізналися про білих людей, яких на світанку повів до Курумба сам вождь Палехо. Індійці розповіли їм також про те, що пізніше в селище ввірвались воїни апіака на чолі з Ганкауром. Ганкаур переслідував білих сеньйорів. Орнандо, Філіппе й Мігель Россаріо зрозуміли, що над загоном професора Крутояра нависла смертельна небезпека. Молоді люди помчали на конях услід за переслідувачами й наздогнали їх на безкрайній рівнині в ту мить, коли Ганкаур зав'язав бій з Тумаяуа й Самсоновим. Удар з тилу вирішив справу. Побачивши позаду себе вершників і почувши постріли й вибухи гранат, люди апіака, незважаючи на гнівні заклики свого касіка, розбіглись хто куди. Однак, захопившись боєм, троє сміливців не помітили, як кільканадцять воїнів Ганкаура зайшли їм у тил і звідти почали обстрілювати своїми смертоносними стрілами.

Орнандо дав команду відступати. Відірвавшись од ворога, сміливці кружним шляхом рушили до Курумба. Вони йшли не зупиняючись.

Друга ніч теж застала їх у сельві. Орнандо, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, вів своїх друзів йому одному відомою стежкою. Стежка вивела їх до маленького ранчо.

Орнандо побачив між деревами багаття.

— Чекайте мене тут, — прошепотів він своїм друзям і скрадаючись попрямував у бік будівлі.

Він обережно наближався до коралю. Раптом зрадливий тріск гілки під його ногою насторожив індійця-вартового. Той, тримаючи напоготові рушницю, ступив йому назустріч.

Тепер Тумаяуа й Орнандо дивились і не впізнавали один одного.

Тумаяуа міг би давно вбити незнайомця, одначе він вирішив спіймати його живцем. Адже це міг бути шпигун від Чорного Себастьяна, найпідлішої людини серед білих людей.

Індієць дивився на непроханого гостя й чекав. Орнандо теж чекав. Дві рушниці, спрямовані в людські серця, були ладні кожної хвилини випустити кулі. Тільки ніч і зорі на байдужому небі мовчазно стежили за цим поєдинком.

Орнандо скосив очі на ранчо й побачив біля вогнища білих людей. Це, безперечно, були іноземці. Щоб не стати жертвою безглуздої випадковості, Орнандо блискавично впав на землю і щосили закричав: