Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 105

Індієць під'їхав до невисокого пагорба й зліз із віслюка. Те ж саме зробив і Самсонов. Тварин вони примусили лягти на землю. Віслюк Тумаяуа важко дихав і весь час поривався встати.

Десь далеко ліворуч завив койот. Потім його виття перейшло в гавкіт, який підхопила вся зграя. Іллюшу пройняв моторошний холодок. Що ж до Тумаяуа, то він просто дивився в ніч і чекав, міцно затиснувши в руках рушницю.

Апіака вибігли з-за горба якось зненацька. Вони були мовчазні й грізні. Кожен тримав напоготові списа або лука. Немов примари смерті, воїни просувалися по рівниці. Вони бігли отак всю ніч, і їм би стало сил бігти ще день, і знову ніч, і знову день. І в тій нездоланній витримці, в тій упертості, з якою вони бігли в тьмяному світлі місяця, було найжахливіше.

В першу мить Іллюша зовсім одерев'янів.

«Треба тікати, — майнула думка. — За кілька хвилин вони будуть на віддалі пострілу з лука». Географ потягнувся рукою до повода, глянув на Тумаяуа. Той лежав злий і зосереджений. У ньому прокинулась завзятість воїна, який вирішив захищати своїх одноплемінників до кінця.

Іллюша міцніше притиснув до плеча приклад рушниці. Войовничий запал індійця передавсь і йому. Можливо, кількох пострілів буде досить, щоб налякати оскаженілих апіака?

Тумаяуа вистрелив, майже не цілячись. За першою кулею він послав другу, третю. Звалив на землю трьох переслідувачів і тільки тоді здивовано глянув на Іллюшу. його дивувало те, що географ не стріляє. Не сказавши ні слова, він знову припав до приклада.

Самсонов дивився поперед себе, відчуваючи, як у нього терпнуть руки. Вперше в житті він змушений був стріляти в живих людей. «Що ж це я? — гарячково думав Іллюша. — Ще хвилина — й ми загинули». Він намацав пальцем курок, підвів мушку під темний силует, який летів просто на нього, й вистрелив. Високий індієць широко розкинув руки й, наче сніп, повалився на землю. Самсонов став стріляти, як і Тумаяуа, майже не цілячись, із вправністю снайпера.

Воїни апіака пробігли кілька кроків і спинились. Географ полегшено зітхнув. Штовхнув ліктем Тумаяуа й спроквола посміхнувся. Він хотів був підвестися, але Тумаяуа силою пригнув його до землі.

— Апіака — хитрі люди, — прошепотів індієць.

І немов на підтвердження цих слів з місячної імли долинули галасливі крики. Іллюша підвів голову. Переслідувачі оточували їх півколом.

«Здається, нам не вирватися звідси живими, — подумав Самсонов і тужливим поглядом зміряв огорнуту маревом рівнину. — Така дурна смерть».

Перед його очима промайнули дорогі обличчя друзів, йому навіть вчувся бадьорий Олесів голос.

«Де ти, Телесику? І ви, Василю Івановичу, строгий, хороший наш вчитель? Мабуть, зараз лаєте свого Іллюшу, що відірвався від загону, наполохав усіх. Не гнівайтесь, я думав, усе вийде на краще. Хотів відвести від вас лихо, а знайшов свою смерть».

Індійці вужами повзли вперед. Не насмілюючись бігти на повний зріст, вони намагались непомітно підкрастися до сміливців.

«Фатальне кільце змикається», <— тоскно подумав Самсонов. Він ладен був боронитись до останку. В його руках була смертоносна рушниця. Але оскаженілу вовчу зграю, мабуть, не спинити ніякими кулями.