Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 100

Наступного ранку Андрон, дід-денщик, як називав його Бен, мов неприкаяний блукав по двору, перестрівав то Женю, то Жупленка, то кочегара Фурдила і всіх перепитував: чи не бачили вони його онука?

Дід питав про це з мертвим страхом у голосі, і видно було, що не сьогодні-завтра він звалиться з ніг: обличчя його посіріло й осунулось, очі глибоко позападали, а довге порохняве тіло, в якому — від переживання й безсонних ночей — не залишилось, здається, ні краплі живої крові, вже не хотіло волочитися по землі.

— Ну де він пропав? Де воно ділося, окаянне дитя? — перепитував змучений дід і розказував, що хлопець не вечеряв, не ночував дома, не снідав — наче провалився крізь землю.

Побідкавшись, дід ішов далі, до матерів з колясками, а ті гуртом обступили старого і налякали його ще більше: дзвоніть у міліцію, дзвоніть негайно, все може бути, хіба ви не чули, що в місті крадуть дітей?

Дід не любив бабських пліток і брехень, дуже сумнівався, щоб хтось міг поквапитись на таке золото, як Бен, але слово «крадуть» було мовлене, і черв’як підозріння заточив йому серце.

Украли — втопився — під трамвай — у лікарні… У дідовій голові і так було сухо від гарячих думок, а тепер заворушився жар, димом застелило очі, і ноги підгиналися від млості.

Пересилюючи страх і слабість, побрів Андрон до сусідів Вадьки Кадухи. І там йому сказали: нема ні Бена, ні Вадьки. Вадька — той звечора був дома, а де ночував — хтозна, бо воно, бездоглядне, віється по всіх задвірках.

Тоді Андрон, більше не в силах тягати ноги, подзвонив у міліцію. Так і заявив: пропав онук, прошу оголосити розшук.

А Бен, коханий вражий онук, був у цей час далеко і від Стадіонної, і від міліції, і від дідових тривог.

ЛІТНІ МАНЕВРИ. ПЛАН ЗАХВАТУ Т-34

І тут, за межами Києва, не було спокою Дніпрові: сновигали моторки, на вершечках хвиль пролітали глісери, один за одним тяглись у гирло Десни пасажирські катери, обліплені, наче мурахами, голим загорілим людом. А коли проносились схожі на реактивні літаки «ракети», за ними збурювалась така крута хвиля, що вона гналась до самого берега і з шерехом, з білою піною котилася по піску. Легенька хвиля, стишена на мілизні, цілувала Бенові п’яти. Тоді Бен задирав довгі клешні, а виліплений із мокрого піску танк загороджував од води грудьми, ліктями, розчепіреними пальцями.

Хвиля відкочувалась назад, і Бен — уже з деякою злістю — починав товкмачити своїм співбесідникам:

— А я кажу: то не макет! То справжній Т-34! На ходу, з мотором! Тільки на постаменті стоїть. Коли ми були на екскурсії, я ще до одного солдатика підкотився, до курсанта, і спитав, і він мені точно виклав: танк бойовий, готовий «к действію». Наливай, каже, бензину і жми — для переконливості Бен витяг з-під зжужманої футболки книгу Яцека Маховського «Історія морського піратства», а з книги (яка і підказала йому велику ідею втечі) вийняв групове фото: на броню знаменитого танка Т-34 вилізла група хлопчаків і дівчаток з їхнього класу, а вище всіх, коло башти, стоїть не хто-небудь, а персонально Бен Кущолоб, стоїть як переможець і розтягує усмішку до самих вух.