Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 137

— Поцілуй мене, — каже Мар’яна, дивлячись перед себе.

Ще чого!!! Я стлумлюю в собі скрик, відкладаю келиха в траву, але так, аби він перехилився і вино разом з пігулкою виллялось. Тоді беру за горло пляшку вина і цмулю захланно.

— Поцілуй мене, — повторює Мар’яна, і я відчуваю, що її голос слабне, а сама вона відхиляється назад і спирається на лікті.

— Я хочу перед смертю напитися, як чіп.

— Поцілуй мене, — проказує вона уже зовсім тихо, а язичок її заплітається, і сама вона ледве через силу тримається на ліктях.

Я відкладаю пляшку і нахиляюся до неї, нахиляюся повільно, місяць знову випірнає і фотографує, і я бачу її примружені очі, напіврозкриті вуста, о Боже, вона вмирає, невже я її не поцілую, але у вустах її отрута, я обнімаю її і цілую, вона ще жива, вуста такі ж гарячі, і вона наперекір моїм підозрам навіть не намагається впорснути мені зі своїм язичком отруйної слини, вона лише напнула вуста, тугі, солодкі, я цілую їх весь у напрузі, що ось-ось вона таки зробить це, висуне язичка, але вона опадає безвільно в моїх руках, і очі її заплющуються. Дивовижний спокій на її обличчі вражає. Я не можу відвести від неї погляду. Я хочу сказати собі щось погане, щось образливе, вилаятися, але голова моя важка, голова моя безпросвітно тупа. Я п’ю шампан і дивлюся на воду. Над водою стелиться пухнастий туман, з туману вигулькує човен.

— Що, перебздів? — питає Грицько, весь закутаний мрякою, наче грецький бог на Олімпі. — Еге, це справді страшно. Знаю по собі. Ти повівся по-свинськи.

— А вона? Вона повелася не по-свинськи, затаївши невиліковну хворобу? Вона знала, що дні її й так полічені, й не хотіла чекати передсмертних мук. Я це зрозуміти можу… Але не можу зрозуміти, чому вона вирішила втягнути у це й мене?

— Задля товариства. Але в одному вона таки мала рацію: завше варто вчасно піти. Вклонитися, подякувати і піти. Так, як це зробив я.

— Ти ж не покінчив самогубством.

— Ні, звісно, то не було самогубство таке, яким його прийнято вважати. Але я таки пішов сам. Це все одно, що взяти і перестати дихати. Або перестати їсти. Або перестати писати. Або перестати гратися. Усе це — смерть.

— Але я не поспішаю на той світ. Мені здається, я ще не все зробив.

— Це облуда. Усього зробити й так неможливо. Але мені дуже шкода твою панну. Ти її використав так примітивно…

— А хіба її можна було використати якось інакше? То підкажи.