Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 139

— Дай пляшку. — Він знову зробив ковток, заплющив очі, замислився ще раз ковтнув і сказав: — А пам’ятаєш, як ми тут влаштували купіль при свічках?

— На жаль, з кретинами.

— Ну, і що? Головне — забавитися.

Він знову повернув крижану пляшку, і я поклав її у траву.

— Слухай, — озвався я, — а чому ти з’являвся тільки тоді, коли я бував тут з Мар’яною? Чому тебе не було, коли я бував з іншими дівчатами?

— А ти не зрозумів?

— Ні.

— Шкода. Бо я з’являюся лише тоді, коли ти є ти, а не жалюгідна підробка, з Мар’яною ти хоч і лукавив, але все ж таки намагався пірнути у своє «я», збагнути себе, ти тоді ДУМАВ, розмірковував, ти боровся зі своїми почуттями, розважував, що робити далі… Коли ж ти з іншими, то нагадуєш мені бульбашку на воді, яка пливе за течією, мені нецікаво тоді спілкуватися з тобою. Хоча це не означає, що я не спостерігав збоку. Я дивився і думав: яка ж марнота марнот…

— Хто б казав…

— Але я таки збагнув це…

— Ціною смерті?

— Нехай і так. Я бачив, як ти немилосердно марнуєш ЧАС, очевидно, думаючи, що все ще попереду, і не підозрюючи, що це не так, усе вже позаду. Навіщо тобі всі ці панни на порі? Хіба ти їх кохаєш?

— Ні, — відказав я, не замислюючись.

— То чому не лишиш?

— Не можу!

— Як то не можеш? Візьми й лиши.

— Мені з ними добре.

— Тобі зі всіма добре.

— Але вони мені подобаються найбільше.

— Ти просто бик. Ти граєш, і в цьому суть твого існування.

— Не тільки. Є ще література.

— Література? Та ти пишеш тільки для того, щоб тобою захоплювалися і віддавалися. Ти пишеш для грання. Хіба не так?

— Я пишу для грання?

— А ти спробуй замислитися. І сам дійдеш такого висновку.

— Я пишу для грання, — повторив я, прокручуючи у голові, що я написав не для грання, а для вічності. Фактично — все. Хоча… водночас воно сприяло і гранню. Це все взаємозв’язане. Але ж не можна сказати, що писання спонукалося спрагою грання.

— Коли я зустріну її і перевезу на той берег, — сказав Грицько, — то знаєш, що їй скажу? Я скажу їй: не май на нього зла. Врешті-решт він вчинив, як і кожен хлоп: він хотів тебе трахнути і трахнув, а якою ціною — вже несуттєво. Ти хотіла його обдурити, але не вийшло, бо він обдурив тебе. А хоча… — Він випростався і змахнув веслом, човен відбився від берега і знову поплив у туман… — Хоча навіщо я буду все це їй говорити? Ти сам їй це розповіси… коли-небудь… пізніше… сам… — його голос бринів у мряці, а він уже зник, розчинився в імлі, тільки легенькі хвильки буцалися з берегом, причісуючи траву… — сам їй і розкажеш…