Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 138

— Ти просто не зрозумів… нічого не зрозумів… вона вибрала тебе… панна, про яку мріють, — юна, красива… ти уявляєш ваші фото поруч після того, як стане відомо про самогубство? Ти не збагнув, що ти ОБРАНИЙ! Вона запропонувала тобі з тисяч і тисяч чоловіків приєднатися до неї. А ти її взяв… як хусточку до носа… Ти отримав найвищий дар, який тільки можна отримати: розкішну смерть, якій можна заздрити, про яку могли складати пісні й легенди. А що ти вибрав натомість? Повільне вмирання, змагання з хворобами, аж поки не впадеш пляцком у кращому випадку, а в гіршому не заляжеш у лікарняне ліжко, як я, і будуть довкола тебе снувати родичі, і будуть вдавати, що все чудово, ти видужаєш і буквально завтра пострибаєш додому, хоча ти помічатимеш їхні вимушені усмішки, їхні награні репліки… аж врешті ти вмреш — старий, зморщений, сірий… і вгаратають тобі на могилі якусь бандуру чи зарюмсану музу…

— Але ж ти перебільшуєш. Вона мене вибрала не тому, що в мене закохалася. Вона брехала і тільки вдавала закоханість. Вона не сказала правди, у неї поважна причина піти з життя, а в мене такої нема. Виходить, вона вибрала для мене роль супровідника, пажа її королівської милості. Я був лише милостиво допущений для того, аби підтримувати шлейф її смерті. І я купився на це.

— Ти хочеш сказати, що обдумував самогубство?

— Так. Я багато про це думав.

— А ти знаєш, що людина, якій ніколи самогубство не спадало на думку, вчинить його скоріше, аніж той, хто це обдумує. Фатальний вчинок легше здійснити необдумано, аніж зважено. Здоровому глузду, далекому від ідеї самогубства, нічим від неї захиститися, і якщо вона раптом навідає його, він буде вражений, засліплений можливістю радикального скону, про який досі й не думав. Той же, для кого ця думка не нова, буде зволікати, зважуючи й уявляючи собі останній крок, який він досконало вивчив і який зробить із зимною кров’ю, якщо тільки коли-небудь зробить. Хіба не так?

— Це правда, я уявляв собі це не раз.

— Ми відучилися розлучатися з життям стримано. Цим мистецтвом досконало володіли древні. Для нас самогубство — завжди пристрасть, екстаз, імпет. Те, що колись чинилося врівноважено, тепер схоже на хворобливу конвульсію. Античні й східні мудреці уміли розлучатися з життям і підкорятися йому без трагедій і завивань. Нині загублена і ця незворушність, і сама її основа, бо Провидіння захопило місце античного Фатуму. Що ти п’єш?

— Як завше, шампан.

— Скільки можна дудлити цю шипучку? Горілка й досі не йде?

— І ніколи не йшла. Ти ж знаєш.

— Ну, дай мені ковток.

— А тобі можна?

— Шампан можна.

Він підплив до самого бережка, я подав йому пляшку, він зробив великий ковток, а коли повернув, то я ледь не обпік пальці об закрижанілу пляшку й мусив покласти її на траву.

— Зимно в нас, — сказав Грицько. — Розумієш, коли ти збагнув, що вона не жартує, то не мусив розігрувати цю комедію. Але ти хотів її вграти. І то була єдина можливість. І ти нею скористався.

— Не зовсім так. Я спав з нею і раніше, хоч і не можу збагнути, як воно так виходило, що віддавалася вона у сновидному стані. Спочатку я мав надію, що вона передумає, що все це якась шизуха. Я не сприймав серйозно її теревені про смерть. Але коли дізнався про хворобу, то зрозумів, що вона просто вирішила театралізувати свою смерть, яка так чи інак неминуча. І я тоді зрозумів, що я її жертва, яку вона вирішила потягнути із собою у прірву. Власне, так, як ти і сказав: для товариства. Але ж це нечесно. Я ж не смертельно хворий. Тому вона вирішила підкрастися з іншого боку: переконати мене, що я вже все здійснив, що попереду в мене й так нічого цікавого. І мушу сказати, що їй це фактично вдалося. Деякі ситуації в моєму житті схиляли мене до самогубства. Я б і справді не розігрував тут цієї сцени, якби мене не попросив лікар. Але він мав дати їй не отруту, а снодійне. Звідки вона взяла отруту? Я нічого не розумію. Вона хотіла померти, і вона померла.