Читать «Розмір має значення» онлайн - страница 5

Я волів не заходити на незнайомі терени, тому відповів запитанням на запитання:

— Ну, а коли б вони зізналися до шлюбу?

Жінка подивилася на мене з підозрою:

— Можна вас запитати? Ви взагалі-то українець?

— А що, не схожий?

— Ні, а все-таки?

— Стовідсотковий.

— От ви би взяли за себе дівчину, яка б вам зізналася в такому?

Треба зауважити, що на якусь мить я все-таки замислився.

— Ні, не взяв би.

— Ну от, бачите.

— А не українці?

Вона відкинулася в кріслі, і я знов почав турбуватися за шиньйон на її голові.

— Розумієте, у всіх воно по-різному. Я в системі уже тридцять років працюю. У кожної нації свої звичаї. І ми їх поважаємо. Отут мені якось довелося вінчати двох з Африки. Так у них для цього діла є спеціальна людина, яка молоду… ну, ви розумієте. А вже потім допускають туди молодого. То ж воно, бачите, зовсім інакше, чим у нас. Але ми ж так робити не будемо, правда? У нас свої традиції. Я оце, наприклад, дівчиною заміж ішла. І донька моя. І онучка, якщо не дай, Боже, там щось — власноруч задушу. Бо основою української ментальності, якщо хочете, самоідентифікації, завжди була мораль і висока духовність. Ці прадавні цінності український народ проніс крізь віки, і саме їм ми завдячуємо виживанням у буремні часи. Саме вони є запорукою нашого теперішнього розквіту…

Так, здається, цей дощ надовго.

— Ну, а якщо дівчата не винні, — таки втулив я запитання. — В сенсі, не винуваті?

Ніколи не думав, що один погляд може містити стільки скепсису.

— Тільки не треба мені розповідати. Я, знаєте, таких невинних за тридцять років… І хоч би одна зізналася, що було. Та ж ні — ніколи, ні з ким! Я ж теж молодою була і все розумію. Дівчатам хочеться погуляти. Танці, подружки, кавалери. Але ж є безліч інших способів, — чи то мені приверзлося, а чи справді при цих словах моя співрозмовниця трохи зашарілася. — А ОЦЕ берегти треба. Бо так наші бабусі робили, матусі наші, і ми своїм донькам заповіли…

— Я маю на увазі хворобу.

Здається, останнє зауваження збило її з пантелику. Минула майже хвилина, поки начальниця спромоглася вимовити перше слово.

— Не знаю я такої хвороби.

— Колись і СНІДу не знали.

— Ну, тоді я вам скажу так: це антиукраїнська хвороба. Тоді ця хвороба створена нашими ворогами задля того, аби знищити українську націю. Жоден народ у світі не є таким морально залежним, жоден народ в основу репродукції не ставить мораль так, як це робимо ми. І знаючи це вразливе місце, хтось вигадав отаку хворобу, аби діти наші не одружувалися, аби доньки покритками стали і народжували дітей іноземцям. Хвороба? Тоді вам не сидіти тут треба, а бити на сполох. Бігти до Укрполу, до ГУКу, хай дають своїх найкращих фахівців. Це антиукраїнська хвороба! Пошесть! Я просто зараз, негайно зв’яжуся… — вона так хвилювалася, що ризикувала остаточно розвалити свою зачіску. Здається, я трохи дав у штангу.

— Ні, ні, зачекайте. Це я так сказав, гіпотетично. Ми ретельно перевірили усі випадки.

Шиньйон припинив свої колихання.

— І що?