Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 49

У кінці коридора солодко пахло тютюновим димом. Біля дверей до туалетів велика табличка повідомляла, що тут можна курити. Козюренко витяг сигарету й приєднався до компанії чоловіків, що жваво розмовляли в кутку.

Ніхто не звернув на нього уваги, видно, розмова цікавила всіх. Тільки зовсім ще молодий хлопець у канарковій тенісці зміряв Романа Панасовича відсутнім поглядом, та відразу й одвів очі, кинувши якусь репліку високому чорнявому чоловікові. Той щось запально говорив, забувши про сигарету, яка вже мало не присмалювала йому пальців:

— Цей комплекс не має ніякого ні архітектурного, ні історичного значення, — почув Козюренко, — його треба знести, поставивши замість тих, я б сказав, жахливих споруд світлі будівлі з бетону й скла. Уявляєте собі: над річкою височать бетон і скло, і сонце віддзеркалюється у вікнах!

— Ну-у! — осудливо прогудів басом приземкуватий товстун. Він знервовано кинув невикурену і до половини сигарету. — Тобі б дати волю, ти б і на місці московського Кремля поставив би споруди з бетону й скла! А те, що Кремль — гордість народу і символ його стійкості, на це тобі наплювати!

— Е-е, ні… Ти не рівняй Кремль із нашими баштами. Зводили їх коли? Не більше, як два сторіччя тому…

— Зараз ми розкопуємо старовинні зруби. Цими будівлями свого часу ніхто не пишався. Люди просто жили в них. А тепер вони безцінні, і вчені вважають цю знахідку унікальною.

— Ну то й що?

— А те, що через тисячу років ота кругла башта стане такою ж унікальною спорудою. А для коробок з бетону й скла знайдеться інше місце…

Товстун поглянув на годинник, запоспішався.

— Забалакався з вами, а в мене робота горить…

Високий несхвально подивився йому вслід. Мовив зверхньо:

— Пупом землі себе вважає. Зробили тебе заввідділом, ну й сиди, керуй потихеньку… — Він пішов за товстим, щось буркочучи під ніс.

Козюренко лишився з юнаком у канарковій тенісці. Той уже докурював, роблячи останні поспішливі затяжки. Полковник хотів зав'язати з ним розмову, та раптом його погляд зафіксував щось важливе. На мить згадав котедж професора Стаха: вузькі дерев'яні сходи і пляма від цигарки, розчавленої просто на приступці. Те ж саме було і на квартирі Недбайла. І тут, на підвіконні, сліди від погашених цигарок, чорні сліди на білій олійній фарбі… А в кутку урна, в яку всі кидають недокурки.

Хлопець теж кинув туди недокурок і пішов.

— Стривайте, — зупинив його Козюренко. — Хвилинку…

Той повернувся, дивлячись очікувально. Козюренко вказав на сліди від недокурків.

— Якось негарно виходить, — мовив суворо. — Люди культурні, та й урну поставлено, а непорядок! Так і пожежу можна вчинити…

— У нас такої звички нема, — почав виправдовуватися хлопець.

— Як нема! — вражено вигукнув Козюренко. — Сліди є, а звички нема.

— А-а… — скривився хлопець. — За всіма не встежиш. Різні люди тут…

— І все ж, не знаєте, хто має звичку гасити цигарки саме так? — наполягав Козюренко.

— А хто ж його знає?.. — Юнак пішов.

Козюренко завітав до місцевкому інституту. Відрекомендувався голові, розповів, яку має справу, і попросив негайно скликати дружинників. Зійшлися до кімнати місцевкому хвилин через п'ятнадцять, зацікавлено позираючи на незнайомця в сірому костюмі.