Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 47

Він вимовляв слова невимушено і усміхався мало не розв’язно, та в його очах полковник помітив глибоко захований переляк. Це надавало обличчю Іваницького дивного виразу — немов він натягнув машкару клоуна, який мав звеселяти публіку в хвилини власного душевного сум'яття.

— Ми не хотіли викликати вас до міліції. Це прозвучало б якось офіційно, — почав полковник. — Власне, ви не можете бути навіть свідком у цій справі, та все ж нам цікаво знати вашу думку — ось я й насмілився потурбувати вас…

— Прошу, — бадьоро вигукнув Іваницький, і іскра задоволення майнула в його очах. — Чим можу бути корисний?

— Йдеться про пограбування колекції професора Стаха…

— Мені казали, що його вбили… — Іваницький скрушно нахилив голову. — Така людина, і в когось піднялася рука! Але, — метнув на полковника погляд, — яке я маю відношення?

— Звичайно, до вбивства — ніякого… — відповів Козюренко. — Нас цікавить ваш погляд як фахівця. Незадовго до вбивства ви були в домі професора, і Василь Федорович показував вам свою колекцію…

— Не мені, — визнав за можливе уточнити Іваницький. — Я був гідом, перекладачем, якщо хочете, але професор чудово володіє… пробачте, володів англійською, і мої функції звелися фактично до спостереження.

— Як ви особисто оцінюєте зібрання професора Стаха? — Полковник вирішив удати з себе простака. — Недавно десь у газеті я читав про любителів-колекціонерів ікон, і точка зору автора статті…

— Я читав цю статтю, — перебив Іваницький, — автор, безумовно, має рацію. Проте колекція Стаха — не дилетантське зібрання мазанини посередніх іконописців, у його зібранні є навіть Рубльов!

— Це ікона, яка висіла в центрі колекції?

— Невже її вкрали?

— На жаль. І ми розшукуємо її.

— Знайдете! — заявив Іваницький категорично. — У нас продати Рубльова неможливо.

— Я теж дотримуюсь такої думки. Однак, як ви вважаєте, оті іноземці, що були з вами, не могли?..

Полковник не договорив, але й так усе було зрозуміло. Дивився на Іваницького очікувально.

— Виключено! — упевнено відповів Омелян Іванович. — Американці, яких я водив до професора, виїхали з Радянського Союзу через три дні.

— Слушно. Але ви не відповіли на запитання: ікона Рубльова висіла в центрі колекції?

— Яке це має значення, де вона висіла. Адже більше не висить.

— І все ж?

Іваницький трохи подумав.

— У центрі, третій ряд знизу… Ні, пробачте, другий.

— А ліворуч від Рубльова?

— Здається, якийсь старообрядницький образ. Так, він. Професор казав, часів патріарха Никона.

— Колекцію пограбовано кваліфіковано, — зауважив Козюренко.:— Викрадено найцінніші ікони.

Іваницький трохи почервонів.

— Гадаєте, — запитав, — не обійшлося без професійної допомоги?

— Певен. Я і прийшов до вас, щоб з'ясувати деякі питання. Ось ви, наприклад, людина, яка чудово розуміється на живописі, змогли б протягом кількох хвилин відрізнити шедеври від ординарних полотен?

Іваницький усміхнувся якось розгублено: здається, цей слідчий починає притискати його до стінки. Відповів невизначено:

— Все залежить від обставин… Від професійного хисту, якщо хочете… — Трохи повагався і додав упевнено — Гадаю, що я відрізнив би справжнє мистецтво від підробки.