Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 44

Зоя задумала: якщо вона перша пізнає Семена — доля усміхнеться їй. Бідолашний хлопець: пограбували, забрали стільки грошей, а він навіть не поскаржився. Мабуть, не такий скупий, як інші. Вона не любила скнар, їй подобались люди щедрі й компанійські.

Вдивляючись у кожен новий знімок, потихеньку зітхала — знову не він… А стос тек на столі поволі зменшувався, залишилось уже зовсім небагато.

Коли зосталося тільки дві, Зоя знала напевно: ось ця — передостання. І знову не він… Отже, остання. Це не сподобалося їй. Така гора і чомусь — остання. А може, працівники міліції навмисне залишили її наостанок? Може, вони вже давно знайшли Семена і тільки перевіряють правильність своїх висновків?

На останній фотографії був зображений чорнявий довгов'язий хлопець з лагідними рисами обличчя. Зоя аж потяглася до знімка, і майор з надією глянув на неї: невже й справді така іронія долі — Семен Ярощук, особову справу якого він відклав першою і котра саме тому опинилася внизу, і є злочинець!

Та Зоя похитала головою і винесла остаточний присуд:

— Ні, не він…

Коли свідки пішли, Шульга висловив подив:

— Я врахував навіть те, що цей Семен міг звільнитися з роботи, і взяв справи всіх, хто працював там у травні. Або ці троє помиляються, або… Міг же цей Сеня просто пристати до компанії працівників будинку проектів і збрехати про місце роботи…

— Міг, — ствердив полковник. — Але наше розслідування тільки починається. Зараз покажемо фото Балабану — може, він опізнає?

Балабан, уважно переглянувши фотографії, заявив, що Семена, який відібрав у нього пістолет, тут нема. Коли його вивели, Шульга задумливо сказав:

— Я розумію своє завдання так: знайти в будинку проектів людей, які провели вечір дванадцятого травня в «Евриці», і розпитати в них про Семена.

— Точніше важко сформулювати, — схвалив полковник. — Починайте завтра вранці, а я займусь ще одним чоловіком — мистецтвознавцем Іваницьким. Був у професора з групою туристів незадовго до вбивства. Поговорю з ним, а потім приїду до вас у будинок проектів.

Омелян Іваницький розповідав екскурсантам про Ренесанс у мистецтві. Роман Панасович стояв серед натовпу відвідувачів і уважно слухав, намагаючись піймати погляд екскурсовода. І не міг. Очі Іваницького перебігали по обличчях, не зупиняючись довго ні на одному. Всі обличчя для нього зливалися в одне, абстрактне, без виразу та емоцій — і він говорив рівно, завченими округлими реченнями: давно знав, де слід трохи помовчати, на якому слові наголосити, де зробити ефектний жест.

Він переходив від картини до картини не поспішаючи, і екскурсанти юрмилися за ним. Іноді ця уважність юрби підносила його у власних очах, звеличувала… Тоді він здавався сам собі значно розумнішим і талановитішим. Він починав говорити з пафосом, не розуміючи, що стає іноді смішним.

Але сьогодні Омелян Іваницький не відчував того піднесення духу, що робило з нього оратора. Він був просто на службі з її розміреним ритмом, нудотою й буденністю.

Йому так кортіло послати під три чорти свою посаду в музеї і насолоджуватись життям бездумним і легким. Адже давно міг це собі дозволити. Та про людське око йому, певно, доведеться працювати ще довгі роки. Нетерпляче ждав відпустки. Отоді, він уже надолужить згаяне — потішиться на Чорноморському курорті…