Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 46

— На жаль, доводиться! — сказав Козюренко, і директор зрозумів, що відмагатися даремно.

— Запитуйте! — погодився. Зняв окуляри і почав протирати їх сніжно-білою хусточкою.

— Хто з екскурсоводів супроводив американських туристів у музеї?

— Омелян Іванович Іваницький, наш науковий працівник. Він добре знає свою справу і вільно володіє англійською. Іваницький, як правило, працює у нас з іноземцями.

— Саме Іваницький і передав вам прохання американців ознайомитися з колекцією Стаха?

— Ні, він був тільки перекладачем. До мене особисто звернувся містер Беррі — колекціонер, про якого я вам казав.

— І Іваницький домовлявся з професором?

— Ні, я дзвонив йому сам.

— Але супроводжував іноземців Іваницький?

— Так, я доручив йому це.

Полковник трохи помовчав. Нарешті запитав про головне:

— Не пам'ятаєте, Омелян Іванович був на роботі двадцять четвертого липня? Зранку, між десятою і дванадцятою годинами?

Директор подивився на полковника осудливо.

— Він не міг бути в цей день на роботі, бо перебував у відрядженні в Москві. З двадцятого по двадцять сьоме липня включно. І повернувся як і належало!

Ці слова — «як і належало» — наче ставили крапку на запитаннях полковника. Козюренко зрозумів це, та він знав трохи більше, ніж директор музею, — отож алібі Іваницького, хоч само собою означало справді багато, все ж не ставило остаточно крапки на його непричетності до вбивства професора.

— Чим була викликана потреба у відрядженні? — запитав.

— Ми плануємо організувати виставку майстрів портрета. Мали домовитися з адміністрацією кількох московських музеїв. Я сам запропонував товаришеві Іваницькому поїхати в командировку.

Кажучи це, директор не кривив душею: не знав, що Омелян Іванович перед цим зателефонував знайомому московському мистецтвознавцеві. Вони поговорили кілька хвилин, Омелян натякнув, що хотів би побувати в Москві, провести вечір десь у «Метрополі». Знайомий пообіцяв подзвонити Омеляновому начальству, організувати відрядження і дотримав слова.

Усі факти, які повідомив директор, свідчили на користь Іваницького, і все ж полковник попросив директора влаштувати йому зустріч віч-на-віч з Омеляном Івановичем. Той запропонував йому свій кабінет.

Омелян Іванович зайшов до кабінету через кілька хвилин. Певно, шеф сказав йому про те, хто саме хоче поговорити з ним, і Іваницький приготувався до зустрічі, та все ж не чекав побачити в особі слідчого свого екскурсанта — зупинився на порозі розгублено.

Козюренко мовчки дивився на, Іваницького, навмисно не казав ні слова. Це було негарно, але дуже необхідно. І Іваницький одразу збагнув усю непевність свого становища: переступив через поріг, доброзичливо усміхнувся і мовив приязно:

— Ви?.. От не думав… Мені кажуть — з міліції, а це — ви… Хоча, — усміхнувся ще приязніше, — чому й міліція не може цікавитись мистецтвом? А ви ще так гарно сказали про портрет Ганса Гольбейна Молодшого!