Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 37

— Тепер ми знаємо точно, що Балабан учинив замах на сержанта Омельченка. Раз. Після цього в нього відбирає пістолет якийсь Семен. Можливо, самбіст. Два. Потім Семен разом з Балабаном обкрадають квартиру Недбайла. Балабан одержує свою частку, причому немалу — п’ять тисяч. Три. Через місяць цей же Семен вбиває професора Стаха і забирає частину його колекції. Чотири. Мені тільки незрозуміло, чому Недбайло не заявив про вкрадені гроші? Певно, тому, що сам добув їх нечесним шляхом.

— Цим Недбайлом нехай займаються обехеесівці. А нам треба всі сили кинути на пошуки Семена. Завтра слід поцікавитись у спорттовариствах усіма Семенами, що займаються самбо. Це зробить лейтенант Пугач. А вас я проситиму піти в ощадкасу. Тринадцятого травня Семен одержував у ощадкасі, що на головпоштамті, чотириста карбованців і йшов у будинок на центральній площі.

— У цьому щось є… — невизначено пробуркотів Шульга.

— Візьміть у прокурора дозвіл і поцікавтеся вкладником, який одержав тринадцятого числа чотириста карбованців. Ось вам і Семен.

Омелян Іваницький стояв у черзі на таксі на зупинці біля Смоленської площі.

Приїжджаючи до Москви, він завжди переживав складне почуття духовної пригніченості й водночас якоїсь розкутості. Місто давило його своїми масштабами. Дратували людські потоки, рев автомобільних моторів на проспектах.

Але, з другого боку, саме ця безмежність людського моря надавала йому і впевненості, приглушувала гостре відчуття небезпеки, яке іноді мучило в рідному місті. Там весь час здавалося, що вже натрапили на його слід, що ось-ось подзвонять уночі або ж, ввічливо зупинивши на вулиці, запропонують сісти в машину…

А тут нема нікому діла до Омеляна Іваницького, тут можна дозволити собі деякі вільності. Щоправда, в цей свій приїзд до Москви Іваницький поки що нічого не дозволив собі, хоч і кортіло йому подзвонити кільком знайомим дівчатам. Цього разу в нього було дуже серйозне діло…

Іваницький трохи нервував. Одержав відрядження на сім днів, минуло вже шість, а він усе ще намацував зв'язки з потрібними людьми, боячись навіть натякнути на справжні масштаби операції. Тільки сьогодні вранці один знайомий дав йому телефон і адресу якоїсь Марини Олексіївни Яковлєвої, що мала звести його з потрібною людиною.

Іваницький відразу подзвонив Марині Олексіївні. Сказав, що звертається до неї за рекомендацією Юзефа Тадейовича, і та відповіла, що о шостій чекатиме на нього.

І ось тепер він їхав до неї.

Нарешті підійшла машина, і Іваницький назвав адресу. У район Кунцева — колись то був край світу, а тепер мало не центр міста.

Таксі мчало по широких московських вулицях, а Іваницький з тривогою думав про зустріч, яка мала відбутися, його попередили, що розмовляти доведеться з молодою жінкою, що вона вродлива й ексцентрична. І це особливо непокоїло. Розмови з жінками завжди трохи лякали його. Він знав, що не викликає у них симпатії, і тому бентежився.

Ліфт підняв його на шостий поверх кооперативного комфортабельного будинку. Іваницький подзвонив, але йому довго ніхто не відчиняв. Було, правда, таке відчуття, ніби хтось пильно розглядає його у вічко.