Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 35

— Атож.

— Як вона потрапила до вашого погреба?

— Не знаю.

— Хто, крім вас, лазить туди?

— Дочка. Ну, ще брат.

— Олексій Балабан?

— Так.

— Дочка могла заховати гроші?

Губи в Кирилової розтяглися в зневажливій посмішці.

— Певно, за все життя не побачить таких грошей.

— А Олексій Балабан?

— Це він! — раптом зірвалася на фальцет Кирилова. — Він, тільки він! Обвів мене круг пальця. Я його годувала, обпирала, а він обдурив мене, паразит клятий!

— Так уже й обдурив! А золотий годинник?

— Чого він вартий? Нехай сотня… А я на Льошку скільки витратила!..

— Отже, Кирилова, ви вважаєте, що гроші у вашому погребі закопав Олексій Балабан? Де він міг узяти таку суму?

І знову кутиків губ Кирилової торкнулася презирлива посмішка.

— Може, знайшов? — відповіла єхидно.

— Такі гроші на дорозі не валяються, — заперечив. — Проте ми ще повернемося до цієї теми. Скажіть, будь ласка, часто бував у вас Олексій Балабан?

— Так… — відмагатися не було рації, і Кирилова визнала — Не виженеш, брат усе-таки…

— Коли був востаннє?

— За два дні до цього… до арешту.

— Звідки дізналися про арешт? — швидко поцікавився полковник.

— А я у Городянці була. Діло мала…

— Так, діло… — іронічно сказав Козюренко, який уже чув від Шульги про «діло» Кирилової.

— А ви не пам'ятаєте, чи був у вас Олексій Балабан десятого травня?

— Десятого?.. Може, й був…

— Це відразу після Дня Перемоги, — уточнив Роман Панасович.

— А-а, — пригадала Кирилова, — приїздив. І на свята був, і наступного дня. Пішов, правда, десь близько полудня. Я йому ще карбованця дала… Сидів без копійки, а мені що, карбованця шкода?

— У вас гарна пам'ять, — підохотив її полковник. — Однак Олексій Балабан твердить, що і дев'ятого, і десятого травня хворів і нікуди не виїжджав із Городянки.

Кирилова пограла пальцями на колінах — більше нічим не виказала своїх почуттів. Що їй до Льохи, до цього покидька, — мати стільки грошей і не поділитися з нею. Вона так заховала б їх, що навіть полк міліції ніколи не знайшов би…

Злість на Льоху, який ошукав її, піднялась у ній, і Кирилова мовила твердо:

— Бреше Льоха, їй-бо, бреше… Та ви дочку мою спитайте. Гуляв у нас Льоха дев'ятого. Ще півлітру йому виставили… — Згадка про півлітру, мабуть, найбільше дошкуляла їй, бо повторила — Так, півлітру, і він сам її вижлуктив. Ми ж не п'ємо з дочкою, хіба що червоного винця коли-не-коли, солоденького…

Полковник думав: ось тобі й Балабанове алібі.. Таж заходив до Балабана дільничний. От бовдур. Ще тоді могли вийти на Балабана — і не було б пострілу в домі професора Стаха.

Перервав Кирилову:

— Зараз ми влаштуємо вам ставку віч-на-віч з Олексієм Балабаном, і ви повторите те, що тільки-но сказали.

Жінка сіпнулася, певно, злякалася, та відразу опанувала себе. Зрештою, в неї не було виходу — адже слідчий міг подумати, що гроші й справді належать їй, а це вже була серйозна загроза для неї.

— Звісно, скажу, — кивнула догідливо. — Це правда. Я й підписку дам…

Козюренко наказав вивести її до сусідньої кімнати. Конвоїр припровадив Балабана. Полковник сів на стілець навпроти підслідного, зовсім близько, міг доторкнутися рукою. Він пригостив Балабана сигаретою, запитав його про щось, аби запитати, і подав непомітний знак Шульзі. Той виставив на стіл коробку з-під льодяників.