Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 25

Нараз Климунда згадав про Іваницького. Той зараз чекає його у своєму «Москвиче» за кілька кварталів звідси.

Спочатку вони хотіли поставити машину за рогом, та потім вирішили не робити цього. Вулиця досить тиха, садиба від садиби за півсотні метрів, машина може привернути увагу, хтось запам'ятає номер чи обличчя водія…

Климунда добрався вже до останнього ряду. Присунув стілець і знімав ікони, дбайливо складаючи їх у рюкзак. Коли зняв останню із зазначених у схемі Іваницького, побачив, що в рюкзаку залишилось ще трохи місця. Не розмірковуючи, зняв ще дві — святого з пісним обличчям і діву з немовлям.

Спиридон зав'язав рюкзак і легко кинув його собі за спину. Вислизнув з кабінету, стрибнув через сходинку, але раптом зупинився, незручно подавшись усім тулубом назад. Рука мимохіть ковзнула до кишені піджака, яку обтяжував пістолет.

У двері вітальні входив професор. Величезний чорний пес стрибав біля нього…

Першим помітив Климунду дог… Завмер, присівши на передні лапи, і зненацька стрибнув до сходів, та в ту ж мить Спиридон устиг вихопити пістолет.

Він вистрілив, не задумуючись, ще не збагнувши, що робить, у вищирену пащу дога. Штовхнув ногою собаку в груди — велике чорне тіло покотилося сходами…

Климунда опустив пістолет і втупився в сухенького сивобородого чоловіка, що застиг біля входу до вітальні, тримаючи собачий повід у руці. Певно, професор ще нічого не зрозумів, бо стояв і спантеличено дивився на молодика з рюкзаком на сходах.

Климунда почав повільно спускатися, не зводячи погляду з професора, немов гіпнотизував його. А той наче скам'янів біля дверей.

Климунда бачив його сповнені жаху очі — вони свердлили й притягували Спиридона, він боявся і ненавидів їх. Знав, що зараз щось скоїться, навіть знав — що саме. Адже йому треба негайно вийти звідси, а ця маленька жалюгідна постать заступає дорогу…

Климунді залишалося подолати дві чи три сходинки. Він зупинився, щоб переступити черва тіло дога, і тут професор кинувся йому навперейми. Він гнівно підняв руку із шкіряним повідком і закричав тонким голосом:

— Назад, мерзотнику!

Климунда підняв пістолет, ще секунда — і вистрелив би, та цієї миті маленький чоловічок боляче вдарив його повідком по руці. Спиридон опустив руку і зненацька кинувся по сходах нагору. Тільки опинившись на другому поверсі, збагнув, що тут порятунку нема. Професор зараз зчинить галас, подзвонить у міліцію… Климунда підвів пістолет, але відразу знов опустив його — певно, подумав, що вдруге стріляти небезпечно. Добре, що перший постріл не привернув нічиєї уваги. Він завагався на секунду, тільки на секунду, перестрибнув через сходинки і вдарив професора, який заступав йому дорогу, руків'ям пістолета в скроню. Побачив, як той заточився, схопився руками за груди і впав, уткнувшись обличчям у чорне тіло собаки.

Климунда хотів тікати, однак ноги йому знов підломилися, і він сів на сходах, спершись рюкзаком на бильце. Поклав пістолет на коліна і втупився у два тіла, що непорушно лежали біля його ніг. Раптом відчув на собі десятки поглядів, немов у всіх кутках вітальні причаїлися маленькі сиві чоловічки, чекаючи, коли він ступить перший крок, щоб вискочити із своїх схованок і накинутися на нього. Климунді навіть здалося, що холодні пальці вже вчепилися в горлянку. Йому перехопило подих, і він заскиглив тонко й жалібно.