Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 20

— Тепер Набоченко? — запитав Шульга, хоч вони наперед домовились про порядок перевірки підозрюваних.

Вільченко кивнув.

— Його хата в провулку праворуч.

Набоченко найбільше цікавив Шульгу. Сидів у тюрмі за крадіжку і після відбуття покарання встиг «заробити» п'ятнадцять діб за дрібне хуліганство.

Будинок Набоченків виходив вікнами просто на вулицю. Вздовж доріжки — квіти. Обабіч крислаті яблуні. Чепурне подвір'я дбайливих господарів.

Борис Набоченко спав на розкладушці під кущем бузку. Дільничний оглядівся навколо, побачив стару, що поспішала до нього з городу, привітно усміхнувся їй. Буває ж таке: Борисові батьки — зразок для всіх у Вишнянці, справжні трударі, чесні й шановані люди, а син як зв'язався ще в школі з компанією гуляк, так і досі не розплутається.

— Як справи, Катерино Власівно? — запитав приязно в старої.

Та обтерла правицю фартухом, подала руку човником, боязко зиркнула на Бориса.

— Накоїв щось мій?

— Побалакати треба, Власівно. — Вільченко підвів стару до хвіртки, щоб Борис, якби випадково прокинувся, не міг нічого почути. — Де ваш син був позавчора ввечері?

У старої злякано сіпнулася губа, — знизала плечима невизначено.

— Не хочете, не кажіть, Власівно, — сердито буркну дільничний. — Самі дізнаємось. Та ви ж не зможете не сказати правди. Хоч і зашкодить це вам…

Стара махнула рукою.

— Пізно повернувся Борис позавчора і п'яний…

— Не казав, де був?

— А ми вже й не питаємо. Однаково не скаже. Ще лається, погрожує…

— На роботі того дня був?

— Пішов уранці.

— Гроші в нього є?

— А хто ж його знає? Інколи щось старий у нього й візьме, а так марнує все, що одержує. Горілку ж даром не дають.

— Ви побудьте тут, Власівно. — Вільченко зробив знак Шульзі, і вони втрьох попрямували до розкладушки. Дільничний нахилився над Набоченком.

— Вставай, Борисе! — Той солодко хропів, і Вільченко потермосив його за плече. — Вставай!

Набоченко невдоволено пробурмотів щось, розплющив очі й раптом сів на розкладушці, напружившись, немов і не спав.

— Ну, що тобі? — закліпав очима, озирнувся, та, побачивши ще двох чоловіків, усміхнувся злякано. — Що вам?

Вільченко швидко обшукав його, зазирнув під подушку. Борис не пручався, незручно підвів руки, поки його обмацували, недобре дивився спідлоба. Потім дільничний приніс ослін, вони сіли перед Набоченком, оперативник став про всяк випадок у нього за спиною. Вільченко запитав:

— Де ти був позавчора ввечері?

Тінь майнула Борисовим обличчям.

— Де був, там уже нема.

— Відповідай, бо змушені будемо затримати тебе.

— А мені не звикати…

— Ви, Набоченко, не жартуйте, — втрутився Шульга. — У нас немає часу на жарти. Відповідайте на запитання, зрозуміло?

— Чого ж тут не розуміти, начальнику! — одразу посерйознішав Борис. — Але ж набридло: що б де не трапилося — зразу до Набоченка…

— Самі даєте для цього привід, — суворо мовив Вільченко. — То де ви були позавчора?

— Гуляв. З хлопцями біля магазину постояли, на трьох узяли.

— Увечері в магазині горілку не продають.

Набоченко хитро підморгнув.