Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 18

«Є, тату, є! — Омелянові чомусь зробилося весело. Чи то відчув, що виграв двобій у батька, чи просто позбувся тягаря, що останнім часом лежав у нього на плечах. — І от що скажу тобі: давай все навпіл!»

Він не встиг ухилитися і дістав гучного ляпаса. Схопився за щоку, хотів заплакати, та все ж подолав біль і образу й мовив вагомо:

«Я б не радив тобі, тату. Бо якщо хтось дізнається…»

«Ти мені погрожувати! Рідному батькові, — аж захлинувся від люті той. — Та я тебе власними руками…» — Він потягнувся до синової горлянки. Омелян знав, що справді може задушити, та мав безпрограшного козиря й кинув його просто батькові в обличчя:

«Спробуй тільки зачепити! Я залишив у товариша листа, і коли що, він розпечатає його. А там про все написано».

Батько опустив руки.

«Оце виховав на свою голову…» — скрушно похитав головою.

«На свою, на мою!.. — знущався Омелян. Знав, що переміг батька, й захотілося трохи покепкувати з нього. — Віддай мені мою частку».

«Який швидкий! Почекаєш. Після моєї смерті матимеш усе».

«Довго чекати, — нахабно заперечив Омелян. — Я хочу сьогодні, і щоб по-чесному».

Батько замислився, руки в нього дрібно тремтіли.

«Хлопчисько ти ще… Почнеш розкошувати, люди помітять…»

«Не бійся, тату. Не такий вже я хлопчисько. Поїду до тітки у місто, там і школу закінчу. Щоб тобі тут не заважати».

«Злякався? — іронічна посмішка скривила батькові губи. — Що ж, я не заперечую».

«А якщо б і заперечував? — подумав злостиво Омелян, та не став добивати батька. Тільки поквапив його — Де ти сховав золото?» — Він уже обдивився обидві кімнати, льох і горище, обстукав стіни й підлогу, але тайника не знайшов.

Батько взяв у сінях лопату, і вони вийшли в сад. Усе, як виявилось, дуже просто: під парканом батько викопав із землі обв'язаного ганчіркою глечика. Обтрусив з нього землю й поніс до хати.

Омелян дотримав свого слова: через тиждень подався до тітки Віри. Як і де продавав він у місті золоті дрібнички, батько не знав, та робив це Омелян спритно. Принаймні ані тітка Віра, якій він щомісяця від імені батька платив по сорок карбованців, ні товариші, по школі, а потім по інституту, ніколи не бачили, щоб Омелян Іваницький тринькав гроші.

Єдиний однокласник, з яким по закінченні школи Іваницький підтримував контакти, був Спиридон Климунда. Хоч на перший погляд нічого спільного в них не було й не могло бути. Спиридон взагалі навряд чи закінчив би школу, якби не був чемпіоном з настільного тенісу і не виступав за школу на різних змаганнях. Чемпіонові прощалося багато, і вчителі натягували йому трійки.

Іваницький закінчив художній інститут і став мистецтвознавцем. Климунда так і не піднявся вище тренера пінг-понгу. Омелян ставився до Спиридона поблажливо, та все ж кілька разів купував у нього іноземну валюту. Климунда іноді приводив до нього знайомих дівчат, часом позичав у Омеляна гроші.

Якось Іваницький організував прогулянку на своєму «Москвичі». Вони потрапили в район гарних котеджів на околиці, і Омелян, тицьнувши пальцем в один з них, сказав, що тут мешкає професор Стах і у нього дуже цінна колекція ікон.