Читать «Нації та націоналізм у глобальну епоху» онлайн - страница 9

Спільне між цими способами — ідея вилучити націю з політичної сфери і повернути її у сферу культури й громадянського суспільства, з якої вона виникла, — неначе злого духа повертають у казковий глечик. На жаль, така ідея виказує серйозне нерозуміння природи націоналізму. Вона припускає, що культурний націоналізм і політичний націоналізм не просто окремі явища, а що вони не пов’язані один із одним. Проте в цьому криється недобачання засадничого елементу могутності націоналізму, його хамелеонової здатності змінюватися відповідно до сприйняття і потреб різних спільнот і конкурентних верств, груп та особистостей у цих спільнотах. Це також серйозне нерозуміння зв’язку між культурою й політикою в націоналізмі. Націоналізм не можна звести до універсального принципу, що культурну одиницю треба зробити конгруентною з політичною одиницею. Це означає не просто пройти повз багато інших дієвих націоналістичних принципів, а ще й не збагнути той факт, що розвиток будь-якого націоналізму залежить від тісного поєднання, а то й гармонії культурного й морального оновлення спільноти з політичною мобілізацією і самовизначенням її членів. Тому-то ідея, що націоналізм можна «повернути» в якусь сферу, навіть у сферу культури, і наївна, і засадничо хибна. Це означає ліквідувати ходову пружину націоналізму — ідеал відродження спільноти в будь-якій і кожній сфері людського життя — й замінити «чистою формою» територіальної нації її емоційний вміст — у дусі іншої порожньої стратегії, «національної за формою, соціалістичної за змістом…».

Та й з емпіричного погляду той факт, що націоналізм постійно повертається в різних частинах світу, навіть у федеративних державах і розвинених суспільствах, указує, наскільки небезпечно хибний і оманливий погляд, ніби деполітизація нації може запропонувати ліки від агресивного націоналізму. Насправді завершальне визнання Гобсбаума, що етнолінгвістичні націоналізми знову з’явилися і процвітають скрізь, навіть у високоіндустріалізованих державах, підважує його попередній аргумент, що нації й націоналізм відступають перед транснаціональними силами пізньої модерності. Те, що заможніші, освіченіші частини держав нерідко обирають радикальну автономію чи навіть відокремлення (Пенджаб в Індії, прибалтійські республіки в колишньому Радянському Союзі, Словенія й Хорватія в колишній Югославії, Каталонія, Країна Басків і Квебек) і продовжують робити так після того, як націоналізм пробув на політичній сцені років двісті, мусить зупинити навіть найтвердішого чи найоптимістичнішого еволюціоніста. Коли доля стількох поліетнічних і багатонаціональних держав балансує в непевності, лише сміливці можуть сьогодні доводити можливість успіху «багатокультурних націй» американського або австралійського зразка. Правильніше було б припустити, що етнічні націоналізми досягають успіху в сучасному державотворенні і що політичні націоналізми національних держав і етнічні націоналізми етнічних спільнот співіснують нелегко або зійшлися в протистоянні один із одним — ситуація, яка склалася принаймні від 1945 р. і не демонструє ознак пом’якшення або розв’язання.