Читать «Нації та націоналізм у глобальну епоху» онлайн - страница 10

Немає й істотних ознак демілітаризації націй. Справді, ядерні наддержави суттєво скорочують свої великі арсенали, але нові небезпеки розповсюдження ядерної зброї в Казахстані, Україні, Ізраїлі, Індії, Пакистані та Північній Кореї супроводжуються суттєвим зростанням торгівлі зброєю, особливо продажів воюючим сторонам у гарячих точках, і збереженням в багатьох країнах величезних військових бюджетів. Багато держав, навіть у Європейському Союзі, тримаються незалежної оборонної і зовнішньої політики, мають новий клопіт з тероризмом, епідеміями, наркотиками й масовою імміграцією. Страх перед іммігрантами підживив незадоволення і сприяв поновленню інтересу до культурної ідентичності, національної солідарності й захисту національних інтересів — проблем, що їх екстремісти перетворили на ксенофобський расизм і антисемітизм, а поміркованіші групи — на переутвердження захисного державного націоналізму. Багато великих пробоїн у хваленому «новому світовому порядку» впродовж останніх кількох років в Іраку, Боснії, Сомалі, Південній Африці, на Кавказі та в інших місцях змусили національні держави потвердити свої зобов’язання й позиції у сфері безпеки і оборони з тим результатом, що в більшості випадків національна держава діяла в національних, на гадку її еліт, інтересах, «Вогнища націоналізму» не загасили й зусилля з нормалізації. Тоді як націоналізму дали загальну глобальну легітимність, хоча б у вигляді права націй на самовизначення, записаному в Статуті ООН (хоча воно стосувалося лише колишніх колоній), його водночас різко критикують, принаймні прояви націоналізму інших народів традиційно продовжують засуджувати. Хоча скрізь погоджуються, що нація — єдина основа для політичної діяльності й масової мобілізації, націоналізму — ідеології та руху — не довіряють, а національний сепаратизм зазвичай осуджують. Не мала великого успіху й ідея опанувати «розперезаний націоналізм», зв’язавши нації певного регіону економічними й політичними союзами. Справді, багато національних держав співпрацюють у численних політичних і практичних проектах по всьому світу, як і колись у минулому, але немає гарантії від раптового спалаху національних пристрастей чи етнічного сепаратизму там, де міжнародні обставини дозволять, а соціальні умови заохочуватимуть до цього.

Усе це вказує на безпідставність прогнозів і хибність стратегій виходу за рамки нації й витіснення націоналізму заходами з «деполітизації». Ці заходи мають тривалу історію, яка сягає Ліги Націй. Їхніх постійних невдач, може, й замало, щоб підважити поширені еволюціоністські підходи до націоналізму (які заохочує сам націоналізм), але вони мають насторожити нас стосовно огульних тверджень їхніх прихильників про неминучий «хід історії» й незворотні сили глобалізації.