Читать «Не вбивай» онлайн - страница 64
Богдан Лепкий
Архієрей усміхнувся. Козаки були молоді і трохи п'яні.
— Міліон — це таке велике число, що його і збагнути годі. Міліон хіба цар у своїй казні має.
— Як з народу зідре, — відповів перший козак.
Архієрей вдав, що не чує, і пояснював дальше.
— Вас у таборі, скажім, чотири тисячі голов. Щоби був міліон, то треба би двісті п'ятдесят таких таборів.
— Двісті п'ятдесят таких таборів, як отсей! — повторили козаки, вхопилися за голови і розбіглися в ріжні сторони, ніби вони щось дуже страшного почули.
Архієрей під'їздив до гетьманової кватири. На майдані стояло декілька гармат з дулами, зверненими на табор. Гарматчики мили колеса і чистили дула, молодші приглядалися до замків, обмацуючи їх пальцями.
— От з такої, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш, — хвалив старий гармаш. — Каша, вишкварки і червона підливка. Більш ніщо.
— З отсеї-о, — говорив другий, — раз я мало у ворожу головну кватиру не попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося, — видно, для генералів обід варили. Але надбіг старшина, глянув крізь скла і гукнув, щоб «на півградуса піднести!». Підняли, і куля перелетіла понад кришу та й зарилася в городі. Таку-о яму вирила! А по-мойому, то попала б була прямо на самий стіл, саме у миску з генеральським борщем.
— До борщу галушку післав би, — засміявся котрийсь.
— Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще від нас уміють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири.
— Бо що живе око, то не скло.
— Очі Бог дає, а скло чоловік робить, чоловік Богові не рівня.
Архієрей підійшов до варт. Подав клич, сказав, що до хорого гетьмана зі святою сповіддю іде, — пропустили.
Гетьман лежав на постелі, підпертий лівою рукою, а правою по карті водив.
Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив і за ліжко поставив.
— Сідай, служителю Господній, — промовив, показуючи на столець біля ліжка.
— Я тепер «advocatus diaboli», а не служитель Бога, відповів архієрей.
— Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так, — і гетьман, усміхаючися, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв.
— Іване Степановичу, — казав, — несправедливо ти зневажаєш свого повірника.
— Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу підставить, підстав перш йому.
— По-християнськи?!
— Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство.
Де Христос, а де ми? Де-де-де!
— Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єгоже. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо, — на!
— Як ти це розумієш?
— Всіляко. От хоч би й мене exempli gratia взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловік, значиться, Божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого теперішнього кесаря (не показуючи пальцем на його) — двадцять сотнарів золота (дай йому, Боже, наперед більше), а в мене пальці з чобіт визирають.
Гетьман примружив одно око і, жартуючи, казав:
— Бо нехай ми духовна персона summa cum deligentia не вправлялася в карто- і в костеметанію. Нехай би так часто і з пильністю, вартною ліпшої справи, не осушувала кубків, розструганів, чарок і всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарф'ярками і всякими другими жрекинями її милості богині Гедони жертв по-всякнощних їй не приносила, — от і не нарікала б тоді.