Читать «Не вбивай» онлайн - страница 62

— І це правда, — притакнув Іскра.

— Мазепа на сході всяких гільтаїв, голоштанників і увесь хибкий народ наструнив проти царя, забуваючи, що це меч обосічний, на царя гостриш, а він на тебе під німеться.

І того не міг заперечити Іскра.

Кочубеїха говорила дальше:

_ Що мені за союзник Станіслав? Кажуть, людина він умна, але не вожд, і яке його військо? Нині до Саса, а завтра до ляса. І шведи не такі-то вже сильні, як кому здається. Коли б Карло почував за собою велику силу, то не друкував би в Данцігу прокламацій хлопською мовою і не поширював би їх через своїх післанців тайних. Сильний противник не хапається таких способів.

— Що ж ти на те? — спитався Іскра Кочубея.

— Моя дружина ніби з книжки читає, —відповів Кочубей. — Та тут і радити нема що. Сталося, і вже не повернеш. Сказав аз, говори і буки. Посилаймо до Осипова, брате.

— Посилаймо, — повторив, зітхаючи, Іскра.

І його Любов Федорівна перетягнула на свій бік.

Шукали тільки певного чоловіка, найкраще з духовних, бо ті не зломлять присяги. Перебирали усіх знайомих і залежних від себе, таких, що відмовити не могли. Аж спинилися на полтавському попі Спаської церкви Івані Святайлі.

Отеє була людина, яка найбільше підходила їм під смак.

Післали по нього, вговорили і вирядили до ахтирського царського полковника Федора Осипова.

Поїхав.

Любов Федорівна принесла з пивниці кріпкого угорського вина і налила три великі срібні пугарі, визолочені всередині.

Перший піднесла Іскрі, другий мужеві подала, третій сама вгору підняла.

— Дай, Боже, пить, та не впиваться, — промовив Кочубей, замочуючи вуса в пугар.

— Говорить, та не проговориться, — додав, відкашлюючи, Іскра.

— На печі спать, а на покуті дверей шукать, — докінчила Любов Федорівна.

— Готова ямка, — почав Іскра.

— Запала клямка, — додала Кочубеїха. — Тепер або пан, або пропав, — докінчив Кочубей, і всі троє, вихиливши пугарі до дна і струснувши останні каплі на землю, на відлів поза себе, кріпко стиснули собі руки.

КАМЕНЮКИ

«Двигни цей камінь, двигни! Під ним виводяться хроби, зігниєм від хороби, — двигни цей камінь, двигни!.. Він важкий. Може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час мине й настане час, що він рухне і розлетиться у дроби…»

Мазепа цей камінь двигнув, і він теж із нестерпним розгоном покотився вдолину.

Єзуїт Заленський і капелян княгині Дольської, ксьондз тринітар, промощували йому дорогу.

Дві каменюки рівночасно скочувалися в пропасть — та, що пустила Любов Федорівна, і та, що з місця рушив її гетьман. Каменюки нерівної сили і неоднакового значіння котилися рівночасно зарослими шляхами України.

Був ще хтось третій, що помагав замірам Мазепи, — а саме болгарський архієрей, що із-за невідомих ближче причин свій владичий пристіл утратив і до українського гетьмана приблукався.

З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими очима, з високим лобом і черепом лисим нагадував труп'ячу голову під ногами Христа на Розп'яттю.

Людина вчена, а ще більше відважна, він готовий був іти куди його гетьман післав і з найбільшої небезпеки виходив ціло.

Як актор у театрі, вбирався у ріжне вбрання і знамените грав усяку ролю: нині він козак-запорожець, завтра шляхтич, післязавтра жид. їздив до короля Станіслава і, перебраний за сліпця-бандуриста, перекрадався щасливо до головної кватири шведського короля Карла. Дивував його не тільки дотепом політичним, але й знанням старинних і середньовічних філософів.