Читать «Не вбивай» онлайн - страница 26

— Буйні сего року трави, — завважила Мотря.

— І збіжжя, славити Бога, гарні. Кажуть, давно не було такого врожаю, — додала Марія Федорівна.

— Де кум, де коровай. Куди там жнива, тітусю! Ще й весняні бурі не прошуміли.

— Відверни їх. Господи, від нас!

А подумавши хвилину, Марія Федорівна спитала:

— Не скучно тобі, Мотре?

— Мені? Чи не скучно? Ні, тітусю.

— Сидимо вдвійку, як черниці, безвихідно й безвиїзне. Зимою сніги нас задувають, весною сади зеленими мурами замикають, світа Божого не бачимо. Мені то нічого, бо я стара, чого мені більш захочувати? Але тобі, Мотре! Тобі якраз пора жити, втішатися й впиватися насолодою життя.

— Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу.

— Дуриш себе.

— Їй-Богу, не дурю, тітусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвітисто, пахучо. Нагадується казка про заворожену царівну.

— Тільки царевич не приїжджає, дитино.

— Не викликуйте вовка з лісу. Приїхав би і попсував би мені мій райок.

— Не вік так раювати, дитино. Годі Мотрі Кочубеївні в тому безлюддю до сивої коси сидіти. Бачу, тобі все ще Бахмач не вивітрів із голови.

— Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви, тітусю, знали, як там гарно було, коли б ви знали!

— То не починала б тієї розмови, правда?

— Не по-чи-на-ли б.

— А все ж таки почала я її, і не раз пічну, бо жалую тебе. Жалую такої пишної вроди і такої доброї душі. Чому ти не маєш бути щасливою, як другі?

— Бо я не така, як другі, тому й щастя моє інше. Не для всякого таке саме щастя.

— А яке ж воно для тебе?

— Таке, як я пережила, тітусю. Іншого й не бажаю.

— Себто тобі тепер хоч у черниці?

— Чого це зараз у черниці? Невже ж і в широкому світі не можна добре свій вік пережити? Чесно, корисно, навіть славно. Гадаєте, що я тут, у тій самотині, скучаю?

— Як же й не скучати, Мотре?

— Отже, бачите, що ні. Цікавлюся, що робиться в світі, а як вісток нізвідки нема, піклуюся городом, садком, хазяйством. Іноді Любов Федорівна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двір стурбує, догори дном переверне, а як від'їде, то знову маєш роботу, заки все на своє місце повернеш. І так якось воно живеться, щоб дальше, щоб з дня на день, поки не станеться щось нового.

— Гадаєш?

— Вірю, тітусю.

Вона встала, випрямилася і, вдивляючися понад верховіття садів, казала:

— Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. І він буде, великий зрив, диводив. Апокаліпса святого Івана. Гадаєте, я п'яна? Ні, я безталанна силою духу, котрий невідомого слуха і крізь мале й ледаче величне бачить і втішається, а вам ввижається, немов то Мотря плаче.

Притулилася до Марії Федорівни, як колись дівчинкою малою, і, підводячи свої великі, ніби здивовані очі на її тихі, принишклі зіниці, впевняла її, що Мотрі добре, спокійно, весело і що вона другого життя навіть не бажає.

Але Марія Федорівна заодно перечила головою. Казала, що не йме Мотрі віри, що Мотря скриває свою тугу перед нею, ставлячи вроджені гордощі вище власного щастя.

— А так робити не годиться. Чоловік раз жиє на світі. Раз він молодий, одною весною цвіте, А там гаряче літо, і сльотлива осінь, і довга біла зима. От що! Не марнуй життя свойого, Мотре!