Читать «Не вбивай» онлайн - страница 28
Богдан Лепкий
Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс.
— Давно не бачилися, — вітай! — сказала Мотря і теж руку до нього простягнула. Взяв, потримав і до уст підніс:
«Чи вільно?»
Мотря подивилася на нього.
— У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи зблизька?
— Від гетьмана лист до генерального судді возив, а вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові.
— І добре зробив, — озвалася тітка, — а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у нас?
— Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі.
— Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми.
— Мотря Василівна теж?
— Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію.
— Бодай би вас Бог милував, — вмішалася Марія Федорівна. — Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою, і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі Іване, стілець, ось він там, під другим деревом, — бачиш? — і сідай з нами.
Чуйкевич послухав.
— Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся. Чуйкевич присунувся ближче.
— От, тепер-то я-й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів.
— Краще кажіть, що постарівся. Вже й сиві волоски попадаються.
— Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй!
— Здалеку, шановна Маріє Федорівна, з самого Києва.
— Що ж там гетьман?
Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в воздусі висіло і кождий при всякій зустрічі питався його: що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не дриґнула на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру. Її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була, як перше, і, може, ще краща від колишньої Мотрі.
Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.
— Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою. — Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?
— Недавно його милість з Жовкви вернув.
— З Жовкви? — спитала Мотря. — Що ж він там робив?
— Цар на раду воєнну кликав.
— Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось великого цар готує.
— Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти.
— І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому. Мотря слухала вважно. Чуйкевич говорив дальше:
— Кажуть, бурлива була тая рада. Говорять, ніби цар гетьмана обидив… Мотря спалахнула.
— Обидив? Як?
— Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернув і нарікав на невдячність царя.
— І що? Що дальше, говори! — наглила Марія Федорівна.
— І — ніщо. Помирилися якось. Всі троє на хвилину замовкли.