Читать «Не вбивай» онлайн - страница 137

Мотря будиться на білій постелі. Біля неї сидить її муж. Чому він, чому не той, другий?.. Судженого і конем не об'їдеш… Той, другий, у Києві тепер. Військо туди з-під Білої Церкви привів. Київ ожив. Гетьмана дзвони св. Софії вітали. Та не так, як вона собі того бажала, як тітці розказувала колись. Де він, де його побіда, де цей великий день? Як важко дожидати його!..

Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очі своєї любої дружини.

Мотря підносить повіки.

— Ти тут?

— Біля тебе, Мотре.

— А робота?

— Я її пильную.

— Правду кажеш?

— Невже ж я коли брехав тобі, Мотре?

— Не хочу, щоб із-за мене терпіли твої діла. Не забув якого приказу, Іване?

— Вони в мене списані на папері. Роблю що гетьман велів, не турбуйся!

Очима, повними вдяки, дивиться на нього.

— Що нового? Є вісті які?

— Вісті, як птахи, не знаєш звідки прилетіли. Неважні.

— З Києва нема якої почти?

— Чуйкевич замнявся, мовчав.

— Таїш що переді мною? Може, щось недобре?

— Ні, Мотре. Нічого доброго і нічого злого. Отак собі.

— Чому ж ти тоді не говориш? Не бентеж мене.

— З Києва післанець прийшов.

— З Києва? — І Мотря сіла на постелі. — Хто такий?

Чуйкевич взяв її за руку.

— Не тривожся, сотник один із сердюцького полку, ти його не знаєш.

— 3 чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?

— Заспокійся. Гетьман здоровий і здоровить тебе. Цар його кличе, та він не спішиться. Нема дурних. Казав перебрати і наготовити акти, що я і зроблю.

Мотря заспокоїлася, але за хвилину стала знову питати:

— Тільки всього? Не таїш ти що переді мною?

— Як на сповіді кажу, яка ж бо ти!

— Хочу все знати, все, все, — розумієш? Не хочу бути куклою до забави, дитиною, перед котрою закривають правду: підросте — довідається. Коли я дружина тобі, так нічого не скривай переді мною. Не бійся, я сильна, не вгнуся. Кажи!

— Нічого незвичайного не привіз цей сотник. Вір мені.

— А що розказує про Київ, про гетьмана, про діло?

— Багато.

— Хочу почути. Мушу!

— Підожди. Він ще нині не їде. Завтра запрошу його до себе, розкаже. А нині ти хора, — спічни!

— Не можу. Це недуга не тіла, а душі. Ти знаєш: душа спокою не має.

— Оповідання ще гірш збентежать тебе.

— Збентежать і заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось бачиш, я вже здорова, сильна, — поклич.

Чуйкевич не міг відмовити. Згодився і післав за сотником чуру.

— Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю.

Чуйкевич пішов перебиратися, щоб гідно привітати гостя. Вернувши до світлиці, здивувався. Побачив Мотрю відсвіженою і причепуреною. «Яка сила волі у тієї жінки, — погадав собі. — Такий удар перебула й не зломилася. Цікавість до справи тримає її».

Мотря прибирала в світлиці. Стара мебель творила гарний контраст до її молодечої появи.

— Мотре, невже ж у нас прислуги нема?

— Не можу всидіти без діла. Тривожуся, сама не знаю чого.

— Лиши тривогу мені, я мужчина. Найгірше вже поза нами.

— Хто знає, Іване, — відповіла, сідаючи в старосвітський фотель, — не раз здається, що гірше, як є, вже й бути не може, а поживеш, і побачиш, що ні. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля?