Читать «Не вбивай» онлайн - страница 139

— Як вийдеш, бувало, на який майдан, як глянеш — скрізь червоні шапки, скрізь гострі списи в сонці горять, як хрести на київських церквах. Не знаю, чи коли від Богданових часів стільки війська в нашім Києві бувало. Щоб не збрехати, кінниці й пішого тисяч, може, двадцять, як не більше. Погадайте! Це ж армія, і ще яка! А гармат, а возів з муніцією, з харчами, з припасами всілякими — сила-силенна!

— І що? — питався Чуйкевич.

— І що? — повторила Мотря.

— І ніщо, — відповів сотник. — Ніщо…

Його брови підлізли вгору, уста скривилися жалісно а з грудей добулося те саме зітхання, що нагадувало сопіт ковальського мішка.

— З такою армією, можна собі гадати, вдесятеро сильніші царські полчища розіб'єш, Україну на ноги поставиш, мир подиктуєш, — ага! Ні армії, ні миру, ні волі, нічого нема.

І він руки сумно опустив по собі.

— Що ж сталося такого? — тривожно питалася Мотря.

— Що? Стривайте, зараз вам скажу.

Він випив чарку за здоровля хазяйки, обтер уста і розказував дальше:

— Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже і посол від царя прибігає: посилай йому чотири тисячі кінниці на допомогу полковникам київському й білоцерківському, котрих раніше виряджено в Польщу для руйновання тих панів, що з королем Станіславом тримають. Помилуйте, чотири тисячі кінниці! Цар гетьмана вождом над кінницею настановляє, а чотири тисячі кінниці від нього бере. І будь тут мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити. Перше мати розважала його, тепер ігумені Магдалини вже в живих нема, і гетьманові в нікого розради шукать. Мотря довгими віями свої зіниці прикрила.

— Післав? — спитався Чуйкевич.

— Викручувався як міг. Казав: скорше булаву покладу, як таких сил позбавлю Україну. Хто захистить її, таж мене народ проклене! А посли один за другим прибігали: «Посилай і посилай».

Сотник замовк. Його обличчя, як ремінь, стало м'якнути і морщитися, робилося подібне до шкури. Чоло пооралося, сердився козак.

— Бог його побив би! — вихопилося з уст. — Ая! Поб'є! — сам собі доповів, усміхаючися гірко. — Коли йому швед не дасть ради, то ніхто йому нічого не зробить, проковтне нас з чобітьми.

Мотря припрошувала гостя до страви.

— Мені вже, ваша милосте, і страва не смакує, і чарка не веселить душі. Забути не можу, як тії полки з Києва відходили. Дві тисячі гадячан, що попереду в київській фортеці стояли. Не один до того Києва приріс: побратався, покумався, дівчину собі знайшов. А тепер кидай усе, що серцю твому любе, і спіши в тую Польщу, не знати за що й за яке. Хочуть пани Станіслава, хай їм буде Станіслав. Що гадячанам мішатися до панських порахунків. Так розум каже, а цар приказує друге. Дві тисячі гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодиків, що тільки свою військову службу починали. Деяким ще й вуса не засівалися, — молодики! Тих найгірше жаль. Ще вони й не викохалися, ще матері не натішилися ними, а вже — іди! Знаєте, старий я козак, всячину бачив, а того забути не можу… Ніби молодий ліс рубають… Ранок був. Літній, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями ніби хмари чорні перевалюються, відділ за відділом іде, невесело, нерадо. Що нерадо! Одного погідного обличчя я не бачив, одного ясного ока, всі, як той проклін. Навіть коні голови поспускали. Не порскають, лиш оглядаються позад себе і жалібно іржать. Звірина теж щось розуміє.