Читать «Не вбивай» онлайн - страница 135
Богдан Лепкий
Король стояв з шаблею під лівою пахою, з капелюхом у правій руці, і очима, що нагадували фйорди, летів кождому прапорові настрічу. Не кланявся, стояв випрямлений, як свічка, як статуя. Військо побачило його. «Vivat Carolus rex!» — роздавалось з тисячі грудей.
Музика тихла, мовкли сурми й бубни, військо здоровило свого улюбленого вожда, — полк за полком, кожда чета, кожда четвірня, аж до останньої.
Перейшли. А король все ще стояв посеред кватири з шаблею під пахою, з капелюхом у руці і очима, що нагадували фйорди, відпроваджував свої полки. Високий, худий, гордий.
Нараз уста його задрижали, як уста дитини, обличчя осінила усмішка, повна безмежної любові, і він вимовив одно тільки слово:
— Шведи.
В тім однім слові було все: любов, гордощі, жаль.
— Шведи, — повторив екселенція Піпер, стираючи хустиною піт з чола і сльозу зі свого ока. — Шведи.
— Куди ж підемо, панове? — спитав король, перебиваючи нараз довге мовчання.
— Куди нас ваша милість попровадять, — відповів граф Піпер.
Забув про самовпевнений погляд Реншільда, про його уста, що ніби на весь світ зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося, рад був скрізь устрявати, — бачив тільки свого молодого, великого короля, і в ушах, і в серцю його лунали слова: «Vivat Carolus rex!»
— Підемо, куди нас ваша милість попровадять, — повторив граф Піпер.
Король кланявся, як звичайно, несміливо й покірно:
— Дякую, дякую панам.
А звертаючись до Гілленкрока, просив:
— Пане полковнику, будь ласка, продовжайте свою працю. Вона важна, вона дуже важна. Позвольте глянути на карту.
Гілленкрок відсунув столець від стола і цілий стіл хотів присунути близ вікна.
— Спасибі. Не турбуйтеся. Я й без того бачу.
— Похилився над карту і бігав по ній своїми синіми, розмріяними зіницями.
— Тут Дніпро, а тут ріка Сож, тут наш Могилів, а там Смоленськ, там Мстиславль.
На хвилину здержався на тих двох містах, ніби рішав, котре з них вибрати має.
— Прошу, працюйте дальше. Не перебиваю.
Взяв щаблю під паху, ще раз поклонився і вийшов.
Реншільд підступив до Піпера і простягнув до нього руку.
— Екселенціє!
— Екселенціє! — відповів Піпер, і поміж ними ніби нічого й було.
Реншільд і Маєрфельд вийшли. Гілленкрок узяв циркель, лівим коліном прикляк на стільці, лівою рукою підпер голову, а правою водив на північ і на схід від Могилева, туди, куди перед хвилиною перебігали сиві зіниці короля Карла.
— Могилів, Дніпро, Сож, Мстиславль, — повторяв, вгадуючи королівські гадки. — Значиться, перейдемо Дніпро в напрямі річки Сожі, підемо на Мстиславль.
— Підемо куди король велить, — повторив Піпер.
ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!
Літо стояло в повній красі. Життєва сила природи добігала до свого вершка, — місяць серпень. Незабаром і Спаса. Освятять цвіти, овочі і мід, відпічнуть спрацьовані руки хлібороба, і діти з жалем глядітимуть на небо, прощаючи відлітаючих журавлів: «Кру, кру, кру!»
Настане осінній відпочинок, а там і вечори довші, і казки, і пісні, і вечірниці
Так звичайно, — та не тепер.