Читать «Не вбивай» онлайн - страница 133
Богдан Лепкий
— Ваша милість зволять присісти?
— Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Добалакаємо.
— Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Пітер і Гілленкрок примістилися на тапчані.
— Панове, все окремою праве й ліве крило, а я посередині.
Біля королівських уст появилася на хвилину ледве замітна усмішка і щезла.
— Чому ж то, на вашу гадку, екселенціє, нам треба йти на Вітебськ?
— Тому, — відповів Піпер, — бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу.
— Воєнна логіка окрема. Тут Арістотель та Ляйбніц ні при чім. Тут не консеквенція важна, лиш оригінальність. Треба думати так, щоб ворог твоїх думок не догадався.
— Наскільки такому думанню не противиться конечність.
— Конечність? — спитав король, і його очі впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.
— Конечність? — повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблі.
— Конечність велить нам триматися близько Ліфляндії, щоб скорше получитися з корпусом Левенгавпта, — відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло.
Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, він догадувався, що Карло противної гадки, і з досвіду знав, що нема що тратити багато слів, щоб його переконати. Карло XII питався о раду своїх генералів, але робив як йому хотілося. Так буде-й тепер. Видно, король схиляється до планів Реншільда, котрому спішно на Україну і котрий, мабуть, не бажає собі злуки з Левенгавптом, а може, навіть жде на його загибель, щоб позбутися визначного соперника.
Реншільд сидів на вікні, баламкаючи злегка ногами, а його дівочі уста прибирали форму букви «о», ніби свистали.
Це доводило канцлера до злості.
Оба вони, графи й екселенції, не любилися стихійно. — Коли б не дай Боже, москалі побили Левенгавпта, — почав квартирмайстер Гілленкрок, — тоді…
— Тоді, гадаєте, — підхопив король, — і ми пропали. Не бійтеся. Левенгавпт досвідчений генерал, а ми теж якось дамо собі раду. Не в одній «опресії» бували.
— У Левенгавпта, — відізвався Реншільд, — 16-тисячний корпус.
— Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч, — завважив Гілленкрок.
На королівському обличчі появилася та сама легка усмішка.
— Не штука. — сказав, — побідити рівносильного ворога. Це річ звичайна. Від шведів треба вимагати незвичайних побід, про котрі говорив би весь світ.
В кватирі на хвилину запанувала мовчанка. Тільки мухи жужжали, сідаючи на голови старшин. Маєрфельд ловив їх рукою і кидав крізь вікно:
— Тю! Проклята мошва!
— Московське військо, — перебив мовчанку Реншільд, — настільки не вишколене, що дивно було б, коли б Левенгавпт не дав собі з ним ради. Треба сподіватися, що він своє завдання добре сповнить. Нам треба йти туди, куди нас логіка фактів кличе.
— Логіка фактів? — спитав Гілленкрок.
— Так. Нам треба відтяти від Росії щонайбагатші провінції, себто Україну, з котрої цар Петро бере харчі для війська і щораз то нові полки від гетьмана Мазепи. Український народ чекає нас.
Піпер не втерпів.
— Не знаю, чи є на світі такий народ, котрий чекав би чужого війська. Це ж тягар.