Читать «Не вбивай» онлайн - страница 121

— У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житного борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви.

— Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй! Тю!

Салдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея.

Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув.

— Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду — цюк! — і нема.

Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.

— Та це він шуткує.

— І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка.

Якась жінка з маленькою дитиною стояла.

— Ви його чому не лишили?

— Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні.

— А не перестрашиться воно?

— Хай привикає. Я не хотіла йти, — пігнали.

— З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш.

— Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому.

— Антихрист…

Зацитькували себе.

— Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу.

— В Московщині винищили за те сила народу.

— І нищать ще.

Баба діда безногого на тачках везла.

— Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!

Люди розступалися, скрипіли тачки.

— А ти, бабо, кращого повозу вже не мала? — питає москаль.

Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься.

— Багато нищих назлазилося, — завважує хтось. — Як на прощу йдуть.

— Тягнуть, як круки на жир.

— Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме.

— Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби.

— Може, за те й голову йому зрубають.

— Для грошей все зроблять з чоловіком.

— Навіть з таким, як генеральний суддя.

— Навіть з таким. На війну грошей потребують.

— Малчать!

Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих:

— Атступісь!

— Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш, — вдарив мене у груди!

— Малчи

Народ мовкне, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила москва, й зацитькують.

— Цить, донцю, цить, мамка тебе не дасть.

— Кажуть, що йому сталося таке через новий двір.

— Кому?

— Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй.

— Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихо сидить.

— От плещуть казна-що, яка там бузина! — перебив їм дядько. — Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив.

— А Іван Степанович двадцять літ її носить.

— Ще не доніс, потривайте.

Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, — юродивого бояться. Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став.

Голуб знявся, злетів, закружив. довкола помосту і знову на голову сів.

Дідусь головою крутив.

— Колода і топір… Що це? Скотобойня?

Тишина.

— Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили. Люди притакували:

— Авжеж.

— Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь.