Читать «Не вбивай» онлайн - страница 123
Богдан Лепкий
— Чого це вони так ноги розкрачують? — питає свого батька хлопчина.
— Фузія важка. Як кріпко не сгоїш, то звалить.
Друга рота двома колонами обставила прохід крізь товпу до східців, третя лишилася на полі. Готово!
Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, цей підтримував його.
— Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець.
— Боже великий, вічний, святий, поможи мені! — молився Кочубей.
— Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, — потішав їх священик словами євангеліста.
— Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, — шептав Василь Леонтійович Кочубей.
За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, — посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак, і — ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема!
Зернов гордо ступав. За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.
Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші.
— А гетьмана нема.
— Не хотів дивитися на смерть товаришів.
— Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники.
— Гетьман хорий, подагричні болі,
— До гетьмана все хороба приходить, як йому її треба.
Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.
— То ж то був козак!
— Кращого на всій Україні не знайти.
— І старість не береться його.
— Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє.
— Тихо! Маніфест читають!
Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.
Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.
— Ведуть!
— Кочубей спотикається. Який же він слабий?
Кочубей на східці ступив.
Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.
— Потихоньку та полегоньку, — потішав його Іскра. Увійшли.
Зернов руку вгору підняв… Заметушилася товпа.
Кождий навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на салдатів, що стояли, як мур.
— Тягнуть… шапку з голови здіймають… кладуть, — Боже!
— Не убий! — чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.
Божий чоловік біг на майдан. Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече.
— Не убий!
Білий голуб летить над його головою, високо-високо.
— Потоптал народи во гніві своїм, попрал їх у ярості своїй, і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє, — не убий!
Салдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.
— Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!
Насилу народ втягнув Божого чоловіка в товпу. Він ще звідтам кричав:
— Не убий!
Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кождим разом стон і зойк, короткий, пронизливий, гидкий…
Тихо…
Томляча тишина…
А по ній шум.
Шумить і гуде товпа.