Читать «Не вбивай» онлайн - страница 119
Богдан Лепкий
І Кочубеєві зробилося лекше на серці, ніби камінь важкий зсунувся з нього. Перехрестився і очі до неба підвів.
— Більше не пригадуєш собі нічого? — питався священик.
— Бачить Бог, більше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очі вкриває, ніби з другого берега дивлюсь.
Священик розгрішив його. Покути не завдавав. Незабаром спокутує усе.
— Яке твоє останнє бажання, Василю Леонтійовичу, кажи, гетьман обіцяв сповнити, крім одного… — речення не докінчив. Кочубей доповів собі: крім життя.
— Гетьмана побачити хочу, — відповів.
— Доложу йому.
Чура з ліхтарнею, за ним гетьман, за гетьманом кількох гайдуків.
Табор спить. Тільки варти стоять. Хоч гетьмана по ході пізнають, здержують і питають о гасло.
Біля в'язниці старшина сторожить.
Зривається на рівні ноги і втворяє перед гетьманом двері. Гетьман ліхтарню від чури бере і входить. Сам.
— Останню твою волю сповнити прийшов, — каже, кладучи ліхтарню перед себе на землю.
Кочубей хоче встати.
— Лежи, Василю Леонтійовичу, лежи.
— Досить лежатиму, милосте ваша, але і встати важко. Ціле тіло болить.
— Не з моєї вини, Василю Леонтійовичу. Я тебе не скривдив.
— Сам я собі найгіршим ворогом був, — знаю.
— Самого себе найтяжче побороти.
— В тій боротьбі паду.
Він дійсно впав на тапчан і лежав, як мертвий. Гетьман глянув і відвернувся. «Що вони зробили з чоловіка!»
Пригадав собі колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з ним затії ще за Самойловича і пізніше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тінь, привид, котрий міг би перестрашити найвідважнішого козака… Царський суд… Так міг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто під ким яму гребе, сам у неї паде…
Кочубей наглим рухом зірвався і сів. Гетьман притримав його:
— Заспокійся! Хочеш — хірурга пришлю.
— Не треба. Хай вип'ю чашу до дна.
Десь далеко гукали сичі, як тоді, в Ковалівці, коли занедужала Мотря… Розбита бандура…
— Іване Степановичу, — почав нараз генеральний суддя, — прости мені.
Гетьман узяв його за руку.
— Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не вчинив.
— Але міг, хотів, — прости.
— Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив.
— Не пошкодив, кажеш?
— Ні, Василю Леонтійовичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть.
Кочубей ухопив гетьмана за руку:
— Добре, кажеш? — і в очах його явилася тривога.
— Нині добре, а завтра — як Бог дасть.
— Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог помагає тобі, Іване Степановичу!
— Прости, Василю, що я не помагаю тобі. Бачить Бог — не можу. Ти в моїм таборі, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть застановити його.
— І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж такий сором…
— Люди забудуть, — потішав його гетьман. — Люди все забувають — і добро, і зло.
— А історія?
— Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене?
Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад. Аж спитав: