Читать «За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії» онлайн - страница 101

19 лютого рушили на Холодний Яр. “Яке козацьке серце не завмирало, переходячи через р. Тясмин і ступаючи на доріжки Холодного Яру? – писав Петро Дяченко. – Дух преславної, хоч (і) сумної минувшини України витав над цим густим, непрохідним лісом. Козаки з цікавістю розглядались навкруги. Балачки велися тільки про минуле. Імена Залізняка, Ґонти лунали в повітрі...”

20 лютого рано-вранці при вимарші з холодноярського села Грушківки зламалась вісь єдиної гармати Чорних. Направити не було жодної можливості. Як не тяжко було, та довелося кидати її. “Більшість гарматників зі слізьми на очах прощалися з нею, мов з улюбленою дівчиною. Дійсно, вона біля року з самих Святеньких хуторів вірно служила полкові. Не один раз кров козача її обливала. Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу козаки поминали свою гармату і навіть не глузували з гарматників, бо цілком поділяли їхню втрату...”

У перший день весни шаблі чорношличників співали вже у Голованівську. Півсотні червоних навіки вгамувались у цей березневий вечір. 60 осіб, переважно кацапчуків, вчорашніх денікінців, було взято у неволю. Оскільки про їхню долю Петро Дяченко у своїх спогадах не сповіщав, то неважко передбачити, що вони поспішили наздоганяти своїх товаришів на шляху до пекла. Адже взимку полонених нема.

4 березня полк пішов на Хощевату. Тут розігралася трагедія. Місцеві комуністи та збаламучені ними місцеві парубчаки зустріли чорношличників пострілами. “Поплатились страшенно, – згадував Петро Дяченко. – Коло 40 трупів лежало в місті, а решта потоплена в р. Богові...”

5 березня козацтво вже було в Гайвороні.

Довідавшись від галичанина-перебіжчика, що м. Бершадь зайняте 3-м Галицьким корпусом, який разом із червоними москалями нараховував до 12 тисяч осіб, вирішили й тут утнути несподіванку. Козакам і старшинам було відомо, “яка велика сила в Бершаді, але жадному з них не прийшло до голови сумніватися в успіхові”.

Справу Петро Дяченко довірив своєму заступникові – поручнику Броже. Завдання той виконав філігранно – не проливши української крові, без жодного пострілу обеззброїв курінь галичан, батарею та кулеметника.

У Бершаді чорношличники захопили чотири гармати та набої до них, два тяжких кулемети і понад 120 коней.

Сотник Дяченко вишикував полонених галичан і запропонував перейти до полку. Лише 50 стрільців погодилися стати козаками. Це були переважно гарматники, “як видно, не хотіли кидати своїх гармат”. Решта лишилася в червоному таборі.

Наказавши полку повертатися до Гайворона, Петро Дяченко зі своїм почтом на якийсь час лишився у Бершаді – аби дослухати балачку, яка велася по телефону. Штаб корпусу наказував бригадам наступати на с. Устє, а командири бригад під тим чи іншим приводом відмовлялись. У того, мовляв, “мужва” боса, інший боявся за свої “флянки”, третій казав, що немає достатньо набоїв. Нарешті Дяченко не витримав і заявив у трубку, що бригади вже можуть наступати, бо чорношличники вже відійшли, в селі лишився тільки роз’їзд, який теж не баритиметься. Подякувавши за гармати, попрощався і поїхав наздоганяти свій полк...