Читать «За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії» онлайн - страница 99

Вивчаючи документи зарубаного офіцера, козаки довідалися, що він – Дяченко. Козаки знали, що старший брат їхнього отамана і його батько відходили разом із денікінцями, і були певні, що сталося нещастя.

– Мабуть, вашого брата зарубали, – сказав винувато козак і передав командирові папери забитого.

Не відразу розгорнув папери Петро. Нарешті, вже в дорозі, наважився.

Ні, цей Дяченко виявився з Умані... З полегшенням зітхнув отаман...

Шлях на Богопіль являв страшну картину. “Безліч возів із поламаними колесами, з розтрощеними передками засіяли, мов велетенський цвинтар, увесь шлях. Круглі кухні з димарями стояли осторонь, покинуті своїми кашоварами. Чорні пащі гармат без замків тупо дивилися в далечінь. Майже на кожному кроці лежали задубілі трупи коней. Цілий шлях був засіяний поламаними рушницями, набоями, порізаними сідлами, мішками... Чорні зграї вороння надавали цій картині ще більшого виразу руїни”.

Таким побачив шлях відступу “доблєсной Добровольчєской арміі” Петро Дяченко...

Починаючи від 10 січня українська армія фактично припинила боротьбу з денікінцями, які вже не являли собою жодної сили, а котились у поспіху до Чорного моря, розраховуючи, що кораблі Антанти вивезуть їх з “українського пекла”.

Увечері 1 лютого полк чорношличників увійшов у с. Вільшану. “З цікавістю розглядали козаки це історичне місце. Образи Яреми й красуні Титарівни вставали в пам’яті”, – оповідав Петро Дяченко.

2 лютого він оголосив днем спочинку. Козаки, вільні від служби, кинулися на весілля. Скрізь лунали спів і музика. “Вбрання на селянах – виключно староукраїнське”, – зауважив сотник Дяченко.

З жалем залишали наступного дня козаки це гостинне село.

Далі були Деренківці та Дробівка. “Селяни цих сіл озброєні, – свідчив Петро Дяченко. – Мали досить рушниць, кулеметів, а на площі Дробівки стояли дві гармати. Між собою пов’язані телефоном. Усе це велось під прапором “Самостійної України”. Полк щиро вітали і запрошували до хат. Радісно було чути й бачити працю національно свідомих людей...”

8 лютого полк “увігнався в Смілу”. Червоні майже не боронилися, вважаючи цей наскок “прикрим непорозумінням”. Кацапчуки під шаблями Чорних розгублено голосили:

– Што ви дєлаєтє?! Ми вєдь сваї, камуністи...

– Якраз вас і потребуємо, – відповідали дотепні козаки.

Останнє, що чули в своєму житті кацапчуки, це свист шабель...

Потім чорношличники допомогли мазепинцям здобути станцію Бобринську, на якій захопили 11 ешелонів із майном. Це виявилась інтендатура фронту. “Здобич була настільки велика, що не вистачало рук брати...”

13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися жарти, лунав сміх.

Ось і засніжена рівнина, в яку перетворився закутий у кригу Дніпро.

За ним синіло Лівобережжя.

– Дніпро! Дніпро!!! – вирвалось раптом із сотень грудей.

“Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали...” – згадував командир полку Петро Дяченко.