Читать «За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії» онлайн - страница 100

Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя...

Душу й тіло ми положим за нашу свободу

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Можна уявити радість козаків-полтавців – вони поверталися на рідну Полтавщину, та ще й зі зброєю в руках!

З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Завдання було захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на це повітове місто. Лютувала дика хуртовина. Сніг, мов гострі голки, забивав всім очі та вуха... О 7-й годині ранку 15 лютого козаки побачили сірі будівлі Золотоноші. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини.

3-тя і 4-та сотні під командуванням поручника Броже рушили до міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Та червоні поставили жорсткий опір.

Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорношличників ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені П. Сагайдачного. Іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.

Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку – бо лід був надзвичайно слизький, а бути живою мішенню для ворога ніхто не бажав... Протримавши половину міста до вечора, запорожці, оповиті сутінками, відійшли на Деньги. По дорозі порубали комуністичний відділ.

Наслідком рейду на Золотоношу було те, що близько сотні душ ворогів України відлетіли у пекло. Чорношличники теж мали втрати – чотирьох забитих і трьох поранених.

Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення іншими частинами української армії Черкас більшовики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що стояв у Кременчуці, евакуювався до Полтави. А Чорні тим часом отримали наказ повертатися на правий берег Дніпра.

Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку, яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко: армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер полковникові Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб “нахилити їх до повороту на Правобережжя”.

Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом “та, як завжди жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів... Селянство також поділяло смуток козаків... в усіх селах, де проходили, чути було: “Покидаєте нас?..”

Навіки залишали свою малу батьківщину і запорожці.

Дніпро перебрели 18 лютого. Армія верталася тими ж дорогами, по яких вже йшла, – щоб забрати всіх хворих та поранених старшин і козаків, котрих покинули в селах під опікою добрих людей...