Читать «За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії» онлайн - страница 103

Хотіли сховати пораненого полковника від куль за пагорбком. Але несподівано з гуком – на який метр-два від самої середини групи – впало вороже стрільно... Лавро, ведучи коней за поводи, йшов трохи позаду...

Курява і дим закрили групу з командиром. “Моїх коней і мене обсипало грудками землі, – згадував Лавро. – Серце тьохнуло... думаю: оце по всьому... Пилюка розсівається: бачу – всі лежать... Підхожу – раптом всі встають, беруть на руки командира...”

Незважаючи на тяжке поранення (розтрощення кістки стегна), Петро Дяченко посміхається й каже ворогові:

– А дулю!..

“Таким був цей новітній запорожець-командир полковник Петро Дяченко”.

На цьому криваві пригоди не скінчилися.

Пораненого командира принесли до крайньої хати і поклали під грушею. За кілька хвилин козак, що лишився при командирові, покликав товаришів допомогти перенести Дяченка в тінь від дерева, бо йому сонце б’є в очі. По колу стовбура, на якісь півметра, пораненого пересунули в тінь і відійшли до хати. Раптом повітря пронизало завивання ворожої гранати. “І ось: вюу-чах!.. Граната вривається під корінь груші... Мить жаського чекання... Груша затріпотіла... Але хвилина-друга минає... (а) вибуху немає. Граната не вибухнула...” Вона зарилась у ґрунт в яких півметра від голови Петра Дяченка, обсипавши його землею і трісками. Граната впала практично в тому місці, де попередньо лежала голова полковника... Всі кинулись до нього.

– Бачите, хлопці, – сказав з усміхом він, – ворог стріляє, та Бог кулі носить... Видно, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі...

У Польщі

Не пройшовши повного курсу лікування, Петро Дяченко невдовзі повернувся до свого полку, бо без своїх козаків “дослівно не міг жити” (вислів П. Самутина)…

1920 рік, як і попередній, закінчився листопадовою катастрофою. Петро Дяченко зі своїми чорношличниками потрапив у табори для інтернованих. Часу даремно не гаяв – влаштовував своїх кіннотників до польської армії, намагався поліпшити їхні умови життя. Сам же працював як звичайний робітник...

Згадав нарешті Дяченко й про особисте життя. В Польщі у нього народилися два сини. Юрій прийшов у світ 11 липня 1923 року, Олесь – 27 грудня 1928 року. В цей рік, 20 липня, Петро Дяченко, щоб не втратити військових кваліфікацій і заробити на утримання родини, пішов до Війська польського.

Ось його посади у цій армії: т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кінець 1928 р.), командир лінійного ескадрону (друга половина 1931 р.) 1-го Шволезького полку імені Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шволежерів кавалерійської бригади “Сувалки” (1.11.1934 – 30.9.1939). За час служби Петро Дяченко закінчив Вищу військову школу (21.10.1932 – 1.11.1934).

1936 року командир кавалерійської бригади “Сувалки” полковник Рудольф Крешер дав таку оцінку контрактовому майору Війська польського Петрові Дяченку: “Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбітний і дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє ні методи мислення, ані особливих здібностей – скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних, радше завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, аніж своїм педагогічним здібностям”.