Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 11
Наталья Михайловна Лапикура
Тут уже я загнала малолітніх спадкоємців спати і спитала у брата:
— У тебе знову обід на вечерю наїхав? Сідай до столу.
Доки їли, про справи не говорили. Лише потому, як прибрала посуд, повернулася до теми:
— Кажеш, Сорочиха заяву написала?
— Уяви собі! І такого наробила ґвалту у райвідділі! Відмовилася забирати чоловіка з моргу! Як тобі це подобається? Каже, доки ви цього моджахеда за грати не посадите, лежатиме мій нещасний Сорока у вашому холодильнику.
— Де вона слів таких нахапалася? В школі, пам’ятаю, за вуха на трійки тягли.
— Що ти хочеш, сестричко, це все телебачення! Дурню несе, дурню показує. От дурні і набираються різних там словечок.
— А твоє розумне начальство пише на цій дурні свої резолюції. І в результаті — хтось тут у мене бігає по стелі. Голодний, до речі.
— Ой, спасибі, що нагодувала. Чи я тобі віддячу? Може, посуд помию?
— Ага, зараз. Із твоєю вправністю — половину поб’єш. Ти мені краще розкажи, звідки Сорочиха зло на Зятя має? Жаба душить, що не у неї такий гарний чоловік, а у Галі?
— На жаль, сестричко, у неї, окрім зла, котре до справи не приліпиш, ще є речові докази, від яких слідство нікуди не дінеться.
— А, ну-ну, розказуй! Та не крути носом, бачила я твої таємниці слідства, знаєш де? В отому кіно по телевізору, що після опівночі.
— Листи вона принесла. Цілу пачку. І всі про любов.
— Чию? До кого?
— Ну, від нього до неї. Від Сороки до Галі, маю на увазі.
Отут я сіла на табуретку і почала реготати. Реготала довго, аж до сліз. Шериф чомусь моїх веселощів не розділяв. І навіть образився:
— Смішки з чужої лемішки. Людині, може, довічне світить, а вона — ги-ги!..
— Пробач, братику, але ти можеш собі їх поряд уявити — Галю і Сороку?
— Чесно? Не можу. Але листи є.
— То чиї, кажеш, листи і до кого?
— Ну, покійника. До Галі. Зять перехопив, чи знайшов, точно не знаю. Від ревнощів Сороку придушив, а коли отямився — злякався і зімітував самогубство.
— Так ти ж мені сам сказав, що з експертизою все гаразд — ніякого насильства.
— Ой, сестричко, з тою експертизою, як із врожаєм у колгоспі. Коли мерця того ж дня з зашморгу виймають, маєш один результат, а як через тиждень, то там суцільне “можливо, ймовірно, припустимо, недостатньо підстав для остаточного висновку…” Зараз, кажуть, повторну будуть призначати. Може й добре, що його Сорочиха з моргу не забирає, а то мали б ми ще й першу в історії села ексгумацію.
— Уже мали, щоб ти знав. Тільки тоді нас іще на світі не було. В п’ятдесят третьому влітку. Солдатиків із братніх могил по селах повикопували — і до району звезли. В одну величезну. А нащо? Тут хоч доглядали б. А в містечку — хто там потурбується…
Помовчали, позітхали, потім знову до справи повернулися.
— Кажеш, Зять любовні листи познаходив?
— Ну, така версія. Але він божиться, що нічого не було і в очі він їх не бачив.
— Стоп! Листи до Галі! Від Сороки. А як вони до вдови втрапили?
— Каже, вдома надибала.
— Вдома… Зайшла, а вони просто так і лежать, на виду? Зять навмисне поклав, щоб його пов’язали? Слухай, ти ж до Сорочиної хати навідувався того дня. Ще акт писали… Ти там ці листи бачив?