Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 78

— Не обзивайся. Скільки тобі казати: та в дівках посивіла, а у мене чоловік і діти… і двоюрідний братик, про якого теж дбати мушу, бо його мама у дочки живе.

— На коли ставити будильник?.. Чекай, а чому не зараз?

— Зараз побачить, втече. А ми рано-ранесенько, ще до третіх півнів, візьмемо сонного і тепленького. Ага! Людям нічого не кажи, бо може, хтось із ним у змові. Покличемо, як самі підемо.

… Ми розбудили Кулькового начальника десь о пів на п’яту ранку. Це було важко, бо він, як сам пояснив, через усі ці клопоти безсонням замучився і оце тільки-но перед нашою появою задрімав. Але коли дізнався, в чому справа, миттю збадьорився:

— Ведіть!

І я повела їх на хутір Малі Пеньки, в обхід, не стежкою, а лугом, по росяній траві. Раптом із туману спочатку запахло сивухою, а потім щось забовваніло, як та мара…

— Привид! — дрижачи голосом прошепотів Кульків начальник.

— Я не привид! — ображено пробубоніло з туману. — Це я, Петя!

— Що ти там робиш, лишенько? Чого не спиш?

— Ото! Зате ви все на світі проспали. А я тут, між іншим, енело підстерігаю.

— Що? Що таке?

— А таке: я все вирахував. Раз вашого Кулька ніде немає, ніхто не бачив, значить, його вкрали оті, з іншої планети. Але, ви ж знаєте, вони людину спершу забирають, а потім назад віддають. То оце я й стережу.

— Петю, відбій! Сьогодні не прилетить, погода нельотна. Краще ходи з нами, тільки тихо. Як будеш добре поводитися, скажу Зятеві, щоб він тобі налив…

І Петя сумирно почалапав за нами.

— Я ж тут геть усе облазив! — прошепотів Шериф.

— Не там лазив. До хати заходив?

— А я маю право — без ордера? Тільки якщо сама пустить. А вона не пустила…

— Тому й не пустила.

— А ти впевнена, що ми його тут знайдемо?

— Впевнена. Ти сам мені все розповів… цить! Бо почують.

Ми прокралися подвір’ям тихо, що й собака не гавкнув. Власне, й гавкати не було кому, останній Рябко ще торік з голоду втік жебрати коло автозаправки. Хату оточили, заклякли попід вікнами. Коли з-під лісу, від пасіки, почувся півнячий крик, всередині щось заворушилося, закректало і почувся захриплий чоловічий голос:

— Мусько, Ганусько, а ви знаєте, що я їсти хочу?

— Миколочко, — заспівав у відповідь жіночий голосок, медовий, але з домішкою дьогтю. — А ти знаєш, що останнього разу я не кончила?

— Ну що ж я тобі можу зробити? — механічно буркнув Миколочка і одразу одержав:

— Як що? Піднімай свій “рейтинг” — і за роботу!

— Не мо-о-ожу…

— О, о, о! Так би одразу й признався. А то: ми все можемо, ми все можемо! Кожній жінці — по справному мужику! Он чого твої обіцянки варті!

— Та я ж — третій день вас обох!..

— То й що? Он у Марії коханий — десятьом раду дає!

Я спершу аж підскочила, коли почула: “у Марії коханий”, а коли допетрала, що мається на увазі мій кнур, не витримала і пирснула зо сміху.

— Ой! Хто там? — звереснули дуетом Манька і Ганька.

— А там хто? — ступив на ґанок старший агітатор центристів. — Ану, здавайтеся, бо двері виламаємо. Виходьте по одному, ви оточені!

Голісінький Миколочка вилетів кулею, прикриваючи долонями страмне місце.