Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 80

— Доведи! — потягли з нього штани Манька з Ганькою.

— Що?

— Доведи, що у вашій партії є хоч один справний мужик — і ми проголосуємо за тебе.

Цілу ніч Миколочка доводив обом жінкам, що він “справний”. Вранці його нагодували, дали похмелитися.

— Ну, я пішов. Бо мої хвилюються, де я подівся.

— Куди? Нікуди ти не підеш. По-перше, ти ще вчора дзвонив по мобілці своєму шефові і попередив, мовляв, не хвилюйтеся, я веду агітацію на дальніх хуторах.

— Не пам’ятаю… Хоч убийте — не пам’ятаю.

— Це все медовуха, дорогенький. Вона пам’ять відбиває.

— Гм-м… Значить, шефові я дзвонив… А він мені що сказав?

— Хіба ми чули? Але ти потім говорив, що все гаразд.

— Ану, я ще раз передзвоню. Де вона, моя мобілка?

— А ми знаємо, в яку дупу ти її засунув з п’яних очей і забув? Та нікуди вона тут не дінеться, згадаєш. А поки згадуватимеш — ділом займемося. Продовжуй свою передвиборчу агітацію, продовжуй.

Насправді ж, як ви здогадалися, телефончик заховали якомога далі. Мислили Манька з Ганькою правильно: якщо хтось дізнається, де Микола, то його можуть відкликати раніше, ніж треба. А так — баки забили і вперед!

А щоби поміж любовних утіх Миколочка не запідозрив, що його від навколишнього світу ізольовано, Манька одну капость придумала: щось зробити з Миколиною мобілкою, та так, аби він нічого не запідозрив, бо ж довго її ховати не випадало, але й віддавати — теж, бо капосна техніка телебенькала безперервно. Всіляких там тонкощів, скажімо, як заблокувати дзвінок, Манька не знала. А от замінити повну батарейку нашою, видзвоненою — додумалася, тим більше, що обидві мобілки були однієї моделі. А потім поклала її на видному місці, але дзвонити можна було хіба що в рейку.

— І як же ви дізналися, що він тут? — причепився до мене старший агітатор.

— Як, як… слухати треба, що люди кажуть.

— Так і ми ж слухали!

— Ви слухали, а я ще й співставляла. Перше: він у вас щез приблизно по обіді. Значить — повіявся з села. А куди? До району? Так що йому там робити? Спершу подумала — до вояків гайнув і там собі „агітує” за чаркою. Але чого ж тоді прапорщик його вчора шукав?

Друге: Манька з Ганькою, замість під ручку селом тинятися, сидять вдома, тільки по одній із хати виходять: як не корову відігнати, так картоплі накопати. Чого б це?

Третє: презервативи, які Манька купувала цілими пачками. Так, у селі з’явилися „свіженькі” мужики, але ж вони як не б’ються, так у Зятя сидять. То з якої такої радості витрачатися на „запобіжники”?

І нарешті — ти, брате, сам казав, що вони тебе в хату не пустили. Це коли таке було? У них завжди двері настіж, а тут… Одне слово — двічі два, як не крути, виходить чотири.

— Ну а як ви знали, що Микола ще живий? — не вгавав старший агітатор.

Що я йому буду пояснювати про свою інтуїцію? Не зрозуміє.

— Знаєте, у мене на горищі пугач живе. То він пугикає тільки на покійника. От коли у нас односелець повісився, пугикав. А зараз мовчить. І собаки не виють…