Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 2

— А от я попросив п’ятірку — не дали! — поскаржився хтось. — А у них гроші є, я знаю!

— Що значить — попросив? Позичити?

— Ні, чому позичити? У них же є, то хай дадуть тому, в кого немає.

— Дядьку, вони не зобов’язані вам просто так давати. Це ж вам не колгосп. Вони ці гроші не малюють, а власними руками, власним потом заробляють. Та якщо ви запропонуєте їм допомогу, вони вам за неї заплатять.

— О! Що ж це робиться? Знову експлуатація трудового класу, як до революції?

— Але ж якщо вам Марія просто так ту п’ятірку дасть, то вийде, що ви її експлуатуєте? До речі, коли у них толока була, щось я вас там не бачив. А Павло всім, хто прийшов, потім добре віддячив.

Не одразу, але згодом вдалося вибити з мізків колодчан оте совкове сміття “мені повинні дати”. Особливо, коли це стосувалося мого мобільного телефона. Мобільник я тримала вдома задля того, щоб із кумою, котра в районі, зв’язуватися одразу, як тільки виникне потреба. Сусіди пронюхали — і почалося:

— Ой, виручайте, так треба подзвонити, так треба! А пошта чомусь зачинена, а в конторі не дозволили! Ой!

А пошта насправді не зачинена, а в конторі ніхто до телефону не просився, а подзвонити треба, щоби спитати, чи це правда, що в районі на гастролях Вірка Сердючка.

Один поговорить, другий… не встигла озирнутися, як посадили мені всю батарейку. До куми дзвонити — а дзуськи! Тоді я нову батарейку заховала, а всім, хто з’являвся показувала телефон з порожньою:

— Ось, бачите, виговорили її, а нову купувати — в область треба їхати. Коли ще я зберуся!

Але я щось відволіклася від головного. А головне — які в нашому селі і історії трапляються — куди тим мексиканським серіалам.

Історія перша, весела

Ой, гоп, та помалу,

Та й пошила штани з валу.

Та й пошила, та й наділа —

Кажуть люди, що до діла.

(приспівка до танцю).

Кожного вечора я зазирала до сажу, як там мої свинтуси. Кабан Коханий, здоровенний кнуряка з закрученими догори іклами, схожий більше на дикого вепра, ніж на одомашненого продовжувача роду свинячого, перед сном обтирав боки об загородку. Видати, добряче йому свербіло, бо кора з неошкурених соснових жердин летіла в усі боки.

Я простягала руку і чухала Коханому, де свербить. Він мружив очі, тихо рохкав і зручніше підставляв бока. Я проходилася пальцями поміж довгої чорної щетини, а коли тяглася до крану — напустити в поїлки свіжої водички, Коханий смикався до мене і обурено басив: мовляв, ти куди? Чухай ще!

Хто би повірив, що з того манісінького поросятка, котре бігало за мною по двору, як цуценя, штовхало п’ятачком у ноги і підставляло бока, щоб я почухала, виросте отакий от гевал, якого бояться не лише сусідські пси, а й самі сусіди.

Власне, вся наша свиноферма почалася з Коханого. Спершу жили ми, якщо це можна назвати словом “жили”, у місті. Установі, в якій ми з Павлом служили після сільгоспакадемії, ось-ось жаба мала циці дати. Ми ще з’являлися на роботу, але за неї вже ніхто не платив. Цілими днями сиділи, чекали чи то реорганізації, чи то ліквідації, аж зрештою збагнули: треба тікати. Соціалізм закінчився. А тут я й одержала від родичів спадщину в рідному селі. Отих самих Великих Колодах. Хата з великим хлівом, городом, садком, подвір’ям, а по подвір’ю бігає маленький кабанчик. Як радісно обізвали його мої діти, Хрюнька.