Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 13
Наталья Михайловна Лапикура
Нарешті, коли вона вибігалась і викричалась, упала на вчасно підставлений мною стілець і заплакала. Нормальна реакція. Я на мигах наказала своїм чоловікам мовчати і не рипатися, а сама підсіла ближче і подала склянку води. Вдова потрохи заспокоїлася, витерла сльози і зітхнула:
— От бачиш, Маріє, у тебе Павло є. У Галі — її джигіт. А у мене навіть мого Сороки не було. Він, як забуде, все мене Галею кличе… кликав… ой, мамо!
Знову сльози полилися. Але то треба було перечекати.
— А тут ще ці листи!
— Чекай, а де ти їх знайшла?
— Як де? Хіба я в міліції не казала? У нього в кіоску. Я ж документи шукала, щоб свідоцтво на похорони виписати. І гроші… Отам вони й лежали, під старими накладними.
Отут мене наче по голові стукнуло:
— То якщо листи там лежали, значить — він їх не відсилав?
— А що ж, для себе писав? — здивувалася Сорочиха.
— Виходить — для себе. Бо ті перші, що він у школі Галі під щоденник підсовував, вона вертала непрочитаними.
— Звідки знаєш?
— Забула? Ми ж із нею на одній парті сиділи.
Тут уже мій Шериф оговтався:
— Скажіть, а скільки було ключів від кіоску?
— Як скільки? Один. Сорока як зачиняв, то приносив додому і ховав. А я знала, де. Про всяк випадок.
— Чекайте, у нього ж було дві продавщиці, позмінно.
— Манька з Ганькою? Ну, їм він сам відчиняв. А ввечері приходив, приймав касу і зачиняв.
— Ключ лежав там, де завжди?
— Аякже.
— От тепер подумайте своєю головою, шановна. Припустимо, тільки припустимо, що вашого чоловіка хтось убив з ревнощів. І що робить цей убивця? Замість того, щоб знищити листи, які його викривають, він якимось чином залазить до кіоску і ховає їх там? Дурня!
Вдова мовчала. Тут уже я перехопила ініціативу:
— А ти точно знаєш, що то його листи?
— Чи мені його почерку не знати? У кого я контрольні списувала? Спиридонівна ще сміялася, що у Сороки почерк — як курка лапою.
— А читала ти їх, чи одразу в міліцію понесла?
— Все я прочитала, все! І це він не в школі писав, а зараз, зараз, зараз! Писав — і маскувався. Підпис був: твій Климук! Хто такий Климук? Є у нашому селі такий? У нас навіть Климчуків немає!
— А це я тобі розкажу, хто такий Климук, царство йому небесне. Двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник, льотчик-космонавт. В одному загоні з Гагаріним був.
— Що ти верзеш, який генерал, який космонавт?
— От не сиділа ти з Галею на одній парті, і навіть не дружила. А то б знала, що, власне, вона тобі Сороку посватала.
— Як це?
— Він до неї на випускному підкотився: давай поженимося! А вона розреготалась і каже: це ж тобі, щоб мене поцілувати, на табуретку ставати доведеться. А він їй у відповідь: одна, каже, вже так пожартувала, так потім повісилася. Освідчився їй курсантик з льотного училища. Такий же зростом, як і я, сантиметр у сантиметр. А вона йому: киш звідси, мені карапети не потрібні! А коли через кілька років отой карапет, Климук котрий, у космос полетів, вона з досади й повісилася.
— Ой!
— От тобі й “Ой!” А ще Галя твоєму Сороці сказала: хочеш женитися — он для тебе пара підходяща. І на тебе показала.