Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 12

— Не бачив. Шмат мотузки на столі лежав і ніж, яким він його відрізав.

— А мотузка — та ж сама?

— Точнісінько! Хлопці з району тоді ж забрали, співставили з зашморгом. Із одного шматка. І ніж підходить.

— А листів не було?

— Ніяких! Ні на столі, ні на підлозі. Ми ж записку посмертну шукали. Не знайшли нічого.

— Братику, тобі не здається, що Зять у нас — повний ідіот? Спочатку залишає на видному місці мотузку, з якої на зашморг відрізав. Ножа… А потім ще й заходить після вас крадькома і листи підкидає. Мовляв, ось він я, в’яжіть мене, люди добрі. Ну просто не версія, а якийсь мексиканський серіал!

Шериф помовчав, а потім сказав, що він згоден:

— Ідіот не він, а я. Відбитків пальців з ножа не зняв. А чому не зняв? Бо ніж не на місці злочину лежав.

— Ти не ідіот, ти молодий фахівець. Таким, як ти, за радянських часів ще навіть квартиру не давали, тільки койку і гуртожитку. Це не ти мав про відбитки дбати, а оті, з району. Твоє діло взагалі теляче — стій, дивись, пиши акти.

— Ну, не додивився, каюсь.

— Каяття до справи не пришиєш, сам казав. Слухай, а з листів вони відбитки зняли?

— Не знаю…

— А хто знає? А може, він ті листи сто років назад писав, у дев’ятому класі?

— Чому в дев’ятому?

— Бо він саме в дев’ятому почав навколо Галі впадати. Отоді листи, пам’ятаю, точно писав. На уроках. Ще скандал був зі Спиридонівною. Вона у нього тихенько листочок вихопила і хотіла вголос прочитати. Тільки й сказала: “Дорога Галю…”, як Сорока шулікою кинувся, вихопив — і в рот! Училка ледь не гепнулася від несподіванки. А Сороку аж до випуску дражнили “Дорога Галя”!

— Я й не знав…

— То щоб знав.

— Сестричко, тепер щось у тебе не сходиться. Дивись: листи писав ще у дев’ятому класі. Значить, любив. А стара любов не іржавіє. Значить — у Зятя є мотив.

— Ой, що ти тямиш у любові. Якби мій Павло взявся душити всіх, хто мені колись листи писав і побачення призначав, щодня похорони б грали. Там хоч дати є, на тих листах?

— Немає.

— Отож! А як мені в дев’ятому класі в коханні освідчувалися, то не тільки дату проставляли, а й години і хвилини. І взагалі — ти ті листи бачив?

— Ото ж то, що тільки бачив. Здаля. Начальство через стіл показало — і знову в сейф. А потім — клістира вставили. При вдові! Мовляв, не знаю обстановки на місці, не орієнтуюся… ну і всяке-яке!

І саме на цьому місці наша спокійна розважлива розмова обірвалася. Тому що бабахнули двері і до кухні не увійшла і навіть не вскочила, а влетіла вдова Сорочиха з криком:

— А, ось де він! Убивця по селу ходить, а він тут чай п’є! — і кинулася на мого родича з недобрими намірами.

Мій Павло, який за весь вечір не зронив жодного слова, підскочив і перекрив Шерифа, як амбразуру, своїм широким корпусом. Сорочиха врізалася йому головою в живіт і ледь не впала. Що було далі — то ми потім пригадували зі сміхом. Шериф заховався за спину Павла і вони обидва крутилися на місці, а навколо них бігала, розмахуючи кулачками маленька Сорочиха і репетувала так, що у мене дзвеніло у вухах.