Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 15

І хто ж його знав, що ота маленька паскудниця в цій нехорошій газетці підробляє? Бо як міліцейський генерал пояснив, простим спростуванням не відбудемося. Тільки залізні факти! Інакше післязавтра міжнародні спостерігачі приїдуть.

І отоді районні, либонь з великого переляку, покликали екстрасенса.

Офіційно прибився він до нас пару років тому. Казав, що тут якась виняткова енергетика і всі аури видно, як на долоні. Набагато краще, ніж у Києві, де він на курсах у Кандиби червоний диплом одержав. Там не те що працювати нормальному екстрасенсу — дихати нічим!

З усіх населених пунктів нашого району той, з червоним дипломом, старанно обминав саме Великі Колоди. Бо попри довжелезну бороду і таке ж волосся, в нашому селі його могли б опізнати як Вітю Пальчика, котрого вигнали зі школи після восьмого класу і він у колгоспі корів пас. Потім десь щез, кажуть — того року в армії недобір був, то його замели — в будівельний батальйон. І от на тобі — виринув! Екстрасенс!

Привезли Вітю, як велике цабе, на начальниковій “Волзі”, він до своєї бороди ще й чорні окуляри начепив — і з машини не вийшов. Каже, для чистоти цього… як його? Чи то зондування, чи то ще якось? А сам зирка перелякано на всі боки, щоб його хтось із однокласників часом не впізнав.

Посидів отак, посопів, потім каже:

— Обстановка зрозуміла. Шукайте жінку з чорною аурою і поганою кармою. Вона йому чакру пробила. Навиліт.

Начальник міліції усе по-своєму зрозумів:

— Перебрати всіх брюнеток і об’єктивки — мені на стіл!

А потім до сусіднього району в тамтешній ресторан. Зондування обмивати. Сміх та й годі! Всім, крім мого Шерифа. Я вже сама до нього пішла. Кажу з порогу:

— Давай сюди пістолет, він у мене в сейфі полежить. Щоб хтось тут дурниць не наробив.

Бачу — не реагує. Тоді я весь офіс обійшла, в кожну щілину носа встромила, в усі шухляди зазирнула. В унітазі воду спустила. А потім до родича:

— Не зрозуміла! Хтось тут сачкує. Пройшло півдня, а у тебе жодної брюнетки.

Посміхнувся нарешті! Далі можна нормально говорити.

— Братику, прорвемося! Давай просто посидимо, подумаємо. Без усієї цієї чортівні з аурами і Вітею Пальчиком.

— Ага, ти теж його пізнала?

— Ще б не пізнати! Він нам із Галею у п’ятому класі косички разом зв’язав. А ми йому за комір — ягід шипшини роздушених напхали! Півдня чухався!

— Хто б отій журналісточці шипшини насипав? І не за комір! Такого понаписувала, ще Гонгадзе нащось приплела. Де та Тараща, а де наші Великі Колоди!

— Шерифе, не відволікайся. Якщо всю полову відсіяти, то що залишиться?

— Що залишиться… Те, що й було. Мотив самогубства.

— А не вбивства?

— Та кому він потрібен — убивати його! До чого тут боротьба з режимом? Якби дуже комусь припекло, то вбили б, закопали і напису не написали. Шукай вітра в полі. А от налякати, та ще й так, що він сам у зашморг полізе — могли.