Читать «Дике Поле» онлайн - страница 28

Йванко спустив кобзу на килим, схилився до колін, заплакав гірко, не стримався. Пані поклала свою тонку рожеву долоню на чутливу спину хлопця, пестливо провела по ній пальцями.

— Ну, Йваночку, вспокійся. Ти ж козак. А такий чутливий, як дівчина. Я й не знала, що ви, русини, такі сльозливі. Ось краще глянь на мене, я жінка, а спокійна. Пісня твоя тривожна, мила… але навіщо сльози?

— Згадалося дещо, ясна пані, — прошепотів Іванко, витираючи очі. — Тяжко стало на душі. Пані того ие збагнути…

Жагуче дихає Матильда.

— Ти любий мені, Йванку. Сядь ближче…

— Я не розумію. Пані дуже ласкава до мене. Я не заслужив. Пані, напевне, сміється…

Хлопець збентежений, вражений. Він уже починає про щось догадуватися, але ще боїться повірити. Йому хочеться встати, вийти з покоїв, та страх і якась незручність приковують його до місця. А паві Матильда вже пестить рукою ніжні щоки Йванка, обнімає за шию, пригортає до своїх грудей чорночубу голову.

— Лишайся зі мною назавжди, — блудливо шепоче господиня. — Озолочу. Навіщо тобі турки, побратими? Я стану для тебе і коханою, і побратимом…

— Пані, рвонувся з її обіймів Іванко. Пані, як ви можете? Я… Я… Як я можу любити вас? Боже мій! Це огидно! Це страшно!

Кобзарчук скочив з стільця, схопив кобзу. Обличчя його розпашілося, біля вуст з’явилася розгублена посмішка.

— Що? — люто прохрипіла пані, підводячись на софі. — Що ти мовив? Огидно? Хлоп мізерний! Ти що собі уявив? За мою ласку ти хотів спаплюжити мою честь? Гей, слуги!

Вона несамовито смикнула за стрічку дзвінка. До вітальні вскочило двоє гайдуків у лівреях.

— Що ясновельможна пані накаже?

— Зв’язати оцього харцизяку, схизматика!

— Пані! За що? — скрикнув уражений Іванко.

Йванко затіпався в дужих руках, застогнав. Зойкнула під ногами розтоптана кобза. Востаннє загули жалібно струни. Гайдуки виволокли хлопця з вітальні, насміхаючись і лаючи його.

Матильда металася від каміна до софи, як тигриця, очі в неї жевріли, мов свічки.

— Мене? Уродзону шляхтянку? Прокляття! Нікчемний хлоп, ганчірка! Та як він посмів? На палю! На палю!

Прийшов потривожений пан Чартинський. Дружина кинулася йому на груди, заплакала.

— Любцю, що з тобою? Чи не захворіла, не дай Боже? Може, лікаря? Я негайно викличу…

— Ні, ні, Стасю, — ридала пані. — Мене тяжко образив твій кобзарчук! Як він смів? Як він посмів?

— Що? Що він вдіяв? — зловісно запитав Чартинський, відсторонюючи жінку. — Як це сталося?

— Співав пісню… Почім — ти тільки подумай! — почав залицятися до мене, накинувся…

— О, до ста дзяблів! — заричав пан Чартинський. — Гадюче сім’я! Одігрів за пазухою. Такі вони всі — схизмати! Де він?