Читать «Дике Поле» онлайн - страница 27
Олесь Бердник
Інколи до Йванка приходить покоївка, кличе до пані Матильди. Ясновельможній шляхтянці сумно, вона бажає послухати хлопських пісень. І тоді Йванко бере кобзу, розважає господиню замку.
Ось і тепер… не встиг хлопець спочити, як до його комірчини зайшла вертлява худа покоївка Зося. Лукаво підморгнула, прошепотіла:
— Йди вже, йди… Кличе.
— Чого їй треба? Знову співати? Сумно мені.
— Не будь дурнем, то й сумно не буде, — хихикнула покоївка.
— Про що це ти? — здивувався хлопець.
— Мудрий збагне, дурень не здогадається.
— Е, ти якась пришелепувата, — розгнівано мовив хлопець. — Морочиш мене. То вже нині йти?
— Тепер, тепер, — сердито одказала покоївка. — Я тобі по-доброму підказую, а ти мене обзиваєш дурними словами. Хлоп.
— Ну й хлоп. Ну й залиш мене в спокої. Скажи, що вже йду. Лиш кобзу настрою.
Йванко минає високі темні коридори замку, кутаючи кобзу в чисте полотно. Сірі кам’яні стіни дихають холодом, іскряться памороззю. Де-не-де темніють у сутінках величні постаті лицарів у металевих латах. Йванко й досі не звик до них — поруч з ними моторошно, лячно. Здається, що ці почвари ніколи не були живими людьми, а упирями чи вовкулаками. Зовсім інакше вбрані запорозькі лицарі — вони не ховають обличчя перед ворогом, сміливо й мужньо дивляться в очі йому. І тіло відкрите — єдиний захист у руці. Шабля, спис і вірний кінь. А ці — схожі на кажанів Напевно, і нападали вночі, коли люди лягали спати або співали пісень…
Переходи освітлювалися смолоскипами. Сите дерево палахкотить оранжевим вогнем, по стіні течуть патьоки талого інею. Йванка стрічає комердинер, він тонко всміхається, показує рукою на двері до покоїв.
З невеликої затишної вітальні дихає теплом і парфумами. Два каміни пашіють жаром. В півмороці поблискують очі пані Матильди. Вона лежить на софі, вкритій блакитним оксамитом, спершись на руку. Прегарний стан звабно окреслюється під напівпрозорим пеньюаром. Вона мовчки — самими очима — велить хлопцеві сідати на стілець біля узголів’я.
— Добрий вечір, ясна пані, — тихо роняє Йванко.
Вона усміхається, важко зітхає.
— Сідай, сідай. Мені стало сумно. Сніги, сніги… вовки десь виють, та й більш нічого. Пустеля. Я забажала послухати пісень… Твоїх пісень, Іванку…
— Яку ж пісню хоче послухати ясновельможна пані? — тихо запитує хлопчина, обережно сідаючи на краєчок стільця.
— Яку сам знаєш. Про кохання. Щоб серце мліло…
— Що ясній пані до хлопського кохання? Вам, певно, байдуже — танцюють вони чи плачуть, любляться чи вмирають.
— Не так, Іванку, — тонко усміхається пані, дивлячись з-під примружених вій на хлопця. — Кохання не знає ні пана, ні хлопа. Правду кажу, любий хлопчику. Співай…
Іванкові чомусь неприємно від солодкого тону Матильди, але він опускає погляд вниз, перебирає струни кобзи. Товпляться в уяві милі, чарівні образи дум та пісень, просяться до серця, до рук, до вуст, пливуть у сутінках вітальні ніжними, приглушеними звуками.
