Читать «Дике Поле» онлайн - страница 26

— І безсмертя… навіщо воно? Хоч і хочеться бачити, що буде там… за тисячі, тисячі літ… але ж нудно стане… тяжке життя. Війни, неволя, лихо нескінченне. Коротенький вік у людини, а й той пройти страшно. А ніколи не вмирати — то пекло, а не щастя. Ні, паночку, безсмертя не для нас. Хіба, може, панам? їм можна. Та й то — надокучить. Од нудьги можна збожеволіти.

Чартинський зареготався.

— Ну й чарівне створіння! Ха-ха-ха! Побиває легко й просто наймудріших містиків та алхіміків. З тебе може вийти філософ. Знаєш що — повернемося з Стамбула, пошлю тебе вчитися до Варшави. Їй-богу, пошлю Хочеш?

— Не можу про те розмовляти, пане, — сумно сказав хлопець, — доки мій побратим у неволі.

— Ти знов за своє? Краще слухай далі. Про філософський камінь.

— Прошу пана, пробачте ласкаво… А чи хто-небудь з людей володів тим каменем? Чи зробив його?

— Так, — запевнив Чартинський. — Були великі мудреці, які мали його.

— Чому вони не стали володарями світу? Чому не добули безсмертя? Чому не дали людям золото чи мудрі закони?

— Справді… Запитання слушне. Однак не можу тобі відповісти на нього. Слухай, що тут далі написано. «Філософський камінь є квінтесенція світової субстанції. Це — стихійний вогонь, кристалізований у полум’яний додекаедр. Та квінтесенція має в собі всі елементи світу, і хто здобуде той чарівний кристал, стає творцем, деміургом. Він рівня! Богові…»

— Це щось страшне ви читаєте, — прошепотів Іванко. — У мене аж у голові макітриться. То, виходить, людина може дорівнятися до Бога?

— Може, — згодився Чартинський. — Так писали всі філософи. Людина і є Бог. Бо все походить з одного елемента, квінтесенцією якого і є філософський камінь…

— Тоді все на світі створене з одного? — зацікавився Іванко.

— Матерія єдина, — усміхнувся пан.

— І сонце, і квіточки, і корови, і скелі…

— Так, так, ти правильно мислиш.

— І хлопи, і шляхтичі…

— Е-е, ти куди гнеш, хлопче?

— Я нічого… Я тільки кажу, що тоді всі люди мають одну матір. То вони — брати. Навіщо ж тоді пани, невольники?

— Ти все хилиш до вільнодумства свого, — сердито буркнув Чартинський. — Козацька кістка. Правда твоя, всі люди — брати. Але й серед братів та сестер у сім’ї є старші, є молодші. Так і в житті народу… Є старші — пани, є молодші — хлопи, слуги…

— Старший брат захищає молодшого… і годує його. А пани…

— Що пани? — зловісно запитав Чартинський.

— Панів годують хлопи, — сумно відказав Іванко. — І захищають хлопи шляхетські замки, коли нападають татари чи турки.

— Ти мені псуєш настрій, — спалахнув гнівом шляхтич. — Досить з мене тої філософії хлопської. Геть з кабінету, доки не покличу. Дай мені спокій.

Йванко кланяється панові, виходить у двері, йде східцями. В бійниці видно клапті темно-синього неба, на ньому палахкотять яскраві Січневі зірки — холодні, далекі. І відчуває хлопець, яка чужа ота словесна плутанина, що її чигав шляхтич, великій життєвій правді. І та правда повинна бути проста, як зітхання, як промінь зорі, як білизна ще не торканого снігу.

Баговиння